Глава 3

Після довгої прогулянки селом Адам і Марійка зовсім не хотіли розлучатися. Ніч була теплою, тихою, а над волошковим полем сяяв повний місяць.
Вони сіли на старий плед біля краю поля й довго розмовляли. Марійка розповідала про своє дитинство в селі, про улюблені місця біля річки та про мрії, які боялася комусь довірити. Адам уважно слухав, іноді усміхаючись, іноді дивуючись тому, наскільки близькою стала для нього ця дівчина за такий короткий час.
Згодом стало прохолодніше. Марійка трохи змерзла, і Адам накинув їй на плечі свою легку куртку.
— А ти? — запитала вона.
— Мені тепло, — відповів він, хоча насправді прохолодний вітерець відчувався йому не менше.
Вона лише усміхнулася, розуміючи його маленьку хитрість.
Ніч вони провели поруч, розмовляючи, дивлячись на зорі та насолоджуючись спокоєм навколо. Іноді між словами виникали довгі паузи, але вони не були незручними. Навпаки — здавалося, що навіть мовчання зближує їх.
Коли Марійка поклала голову йому на плече, Адам обережно накрив її пледом. Вони дивилися на небо, де одна за одною спалахували зорі.
— Я рада, що ти приїхав сюди, — тихо промовила вона.
— А я радий, що зустрів тебе, — відповів Адам.
Так, серед запаху літніх трав, далекого співу нічних птахів і безкрайнього зоряного неба, вони провели разом майже всю ніч. Не було гучних слів чи обіцянок — лише тепло, довіра та відчуття, що поруч знаходиться саме та людина, яку давно шукало серце. А коли на сході почало світлішати небо, вони зустріли перший промінь сонця разом. Після того як вони відпочили, на наступний день зранку вони знову зустрілися. Ранкове сонце лагідно освітлювало волошкове поле та старенькі сільські будинки. Повітря було наповнене ароматом свіжоскошеної трави та польових квітів.

Адам чекав на Марійку біля бабусиної хати. Високий, стрункий хлопець зі світлим, майже золотистим волоссям та ясними блакитними очима виглядав особливо щасливим. На плечі висів його улюблений фотоапарат, з яким він майже не розлучався останніми днями. Легка усмішка не сходила з його обличчя.

Побачивши Марійку, він одразу рушив їй назустріч.

— У мене є сюрприз, — загадково промовив Адам.

— Сюрприз? Який саме? — зацікавлено запитала Марійка, поправляючи пасмо каштанового волосся.

— Пам'ятаєш усі наші прогулянки? Волошкове поле, річку, захід сонця на пагорбі?

— Звісно пам'ятаю.

— Я підготував дещо особливе. Усі наші найкращі моменти я закарбував на фото. Назавжди.

Він дістав невеликий альбом і простягнув його дівчині.

Марійка обережно відкрила першу сторінку. Там були світлини, зроблені за останні тижні: вона серед волошок, їхня прогулянка біля річки, усмішка біля старого млина, вечірні посиденьки під зорями.

— Адаме... Це неймовірно, — тихо сказала вона, розглядаючи фотографії.

— Я хотів зберегти ці спогади. Для нас обох.

— Знаєш... до мого від'їзду залишилося вже не так багато часу.

Усмішка Марійки трохи згасла.

— Так... Я знаю.

— Саме тому я хочу провести ці останні дні поруч із тобою. Кожну хвилину, яку тільки зможу.

Марійка підняла на нього очі.

— А яка ж твоя чудова пропозиція?

Адам хитро примружився.

— Про це пізніше.

— Адаме!

— Ні, ні. Це частина сюрпризу.

— Ти просто знущаєшся з моєї цікавості.

— Можливо, зовсім трохи, — засміявся він.

Марійка легенько штовхнула його в плече.

— Тоді я весь день буду гадати.

— Саме на це я і розраховую.

Вони обоє засміялися. Попереду був ще один теплий літній день, сповнений нових подій. А ввечері вони зустрілися знову біля стежки яка вела до волошкового поля. Сонце вже заходило за обрій, і помало починало сутеніти. І коли вони вже дійшли до поля, вже було зовсім темно. Він простягнув їй червону коробку із ювелірним виробом, і промовив:

— Це тобі!

Марійка відкрила коробку і побачила прекрасну волошку, оздоблену срібними пелюстками, а середина квітки була оздоблена золотом. 

— Вау, яка красива підвіска!

— А ти ще красивіша!

— Дякую Адаме!

Вже починало сутеніти, Марійка підійшла до нього і сіла поруч з Адамом на пледі, схиливши голову йому на плече. Вони зовсім не поспішали повертатися додому і ще трохи посиділи мовчки, слухаючи шелест волошок від легкого нічного вітру.
Раптом тишу порушив дзвінок телефону.
Марійка дістала його з сумочки й побачила на екрані ім'я мами.
— Мабуть, уже хвилюється.
Вона прийняла виклик.
— Алло, мамо.
— Марійко, ти де? Уже темно.
— Я з Адамом, ми на волошковому полі. Не хвилюйся, будь ласка. Скоро повернемося.
— Добре.
— Добре, мамо. Люблю тебе.
— І я тебе люблю. До зустрічі.
Марійка завершила розмову й поклала телефон поруч.
Адам ніжно обійняв її за талію й притягнув ближче до себе, й ніжно поцілував у губи. Вона відповіла на його поцілунок, обійнявши його за плечі. Це була їхня перша інтимна ніч, після цього він ніжно нахилився до неї і допоміг застебнути замок на спині її сукні, а навколо них тихо колихалися волошки, в небі сяяли зорі, і через деякий час Марійка тихо сказала:
— Тепер точно треба повертатися.
— Добре, — усміхнувся Адам. — Але цей вечір я запам'ятаю надовго.
Він узяв її за руку, і вони повільно рушили стежкою додому, час від часу поглядаючи одне на одного й усміхаючись.