Глава 2

Спілкування Адама та Марійки тривало вже не дні, а тижні. З кожним новим ранком вони знаходили все більше тем для розмов, все більше причин бачитися знову і знову. Здавалося, що сама доля ненав'язливо зводить їхні дороги в одну.
Майже щовечора вони зустрічалися біля хвіртки бабусиного будинку і вирушали на прогулянку селом. Вони йшли вузькими стежками між садами, слухали спів цвіркунів, милувалися заходом сонця над безкраїм Волошковим полем.
Адам часто приносив Марійці польові квіти. Він не купував дорогих букетів, бо знав, що їй до душі простота і щирість. То був букет ромашок, то сині волошки, то ніжні дзвіночки, зібрані власноруч на луках.
— Знову квіти? — усміхнулася Марійка одного вечора, приймаючи невеликий букет.
— А хіба тобі не подобаються?
— Подобаються. Дуже. Просто ніхто раніше не дарував мені таких.
— Яких саме?
— Справжніх, — тихо відповіла вона.
Адам усміхнувся.
— Тоді я даруватиму їх частіше.
Марійка опустила очі, приховуючи легкий рум'янець.
Одного теплого літнього вечора вони сиділи на пагорбі неподалік Волошкового поля. Сонце повільно ховалося за обрієм, фарбуючи небо у золотаво-рожеві кольори.
— Адаме, а ти ніколи не шкодував, що приїхав сюди? — запитала Марійка.
— Ні.
— Навіть трохи?
Він похитав головою.
— Якщо чесно, це була одна з найкращих моїх поїздок.
— Через поле?
— Не тільки.
Марійка поглянула на нього.
— А через що ще?
Адам на мить замовк.
— Через людину, яку тут зустрів.
Марійка відчула, як її серце забилося швидше.
— І хто ж це?
— Невже сама не здогадуєшся?
Вона тихо засміялася.
— Може й здогадуюся.
— Тоді не буду псувати інтригу.
Вони ще довго сиділи поруч, дивлячись на небо. Між ними панувала особлива тиша — не незручна, а тепла й затишна, коли слова вже не були такими важливими.
Повертаючись додому, Марійка подумала, що давно не почувалася такою щасливою.
А Адам, проводжаючи її поглядом до хвіртки, раптом усвідомив, що кожного дня чекає їхньої наступної зустрічі більше, ніж будь-чого іншого.
І хоча жоден із них ще не наважувався назвати свої почуття коханням, серця обох вже знали правду.

Минуло ще кілька днів. Літо в селі було теплим і спокійним. Сонце лагідно торкалося землі, а волошкове поле розливалося синім морем аж до самого горизонту.
Того вечора Адам зайшов за Марійкою перед заходом сонця.
— Ходімо на поле, — усміхнувся він. — Хочу показати тобі дещо.
— І що ж саме? — зацікавлено запитала дівчина.
— Сюрприз.
Марійка засміялася й погодилася.
Вони повільно йшли стежкою поміж травами. Навколо дзижчали джмелі, а теплий вітерець колихав волошки. Небо поступово набувало золотаво-рожевих відтінків.
Коли вони дійшли до середини поля, Адам розстелив невеликий плед.
— От і сюрприз, — сказав він.
— Це просто неймовірно красиво...
Вони сіли поруч. Довгий час мовчали, спостерігаючи за сонцем, яке повільно ховалося за обрієм.
Марійка відчувала, як поруч із ним їй легко й спокійно. Адам же ловив себе на думці, що кожна хвилина поряд із нею стає для нього особливою.
— Знаєш, — тихо промовив він, — коли я приїжджав сюди, то думав, що це буде звичайний відпочинок у бабусі.
— А вийшло інакше?
— Так. Бо тут я зустрів тебе.
Марійка трохи опустила очі, приховуючи усмішку.
— Я теж рада, що ми познайомилися.
Адам обережно взяв її руку у свою.
— Рада?
— Дуже рада.
Їхні погляди зустрілися. У той момент навколишній світ ніби зник. Були лише вони двоє, теплий вечір і безкрає море волошок.
Адам повільно нахилився до неї.
— Можна?
Марійка ледь помітно кивнула.
Він ніжно поцілував її. Поцілунок був коротким і несміливим, але таким щирим, що серце дівчини забилося швидше.
Коли вони відсторонилися, Марійка тихо засміялася.
— Ти зараз виглядаєш більш схвильованим за мене.
— Можливо, так і є, — усміхнувся Адам.
Вона сама наблизилася до нього і легко торкнулася його губ ще раз.
— Тепер уже точно ми обоє хвилюємося.
Вони сиділи поруч до самого заходу сонця. Марійка поклала голову йому на плече, а Адам обійняв її.
Над полем повільно з'являлися перші зорі.
— Адаме, — тихо сказала дівчина.
— Так?
— Я хочу, щоб це літо тривало якомога довше.
Він поцілував її в чоло й міцніше пригорнув до себе.
— Тоді будемо цінувати кожен його день разом.
І серед пахучих волошок, під вечірнім небом, вони ще довго сиділи поруч, розмовляючи про мрії, майбутнє і про те, як несподівано доля звела двох людей у маленькому селі біля знаменитого Волошкового поля.