Волошкова смерть

ВОЛОШКОВА СМЕРТЬ

Як багато людей в цьому світі страждають. Не боряться. Не намагаються. Вони вже втратили надію. Живуть з бажанням про смерть. Мріють вчинити болісне самогубство. 
Мене продирає до нервових закінчень кісток, дивлячись знову на болючу картину. Вів’єн - наступна моя пацієнтка. Стежу за нею вже тиждень. Жінка, мертва душею та найближчий час мертва й тілом. І для неї це неминуче. Травмована дитина у подобі жінки, щойно здобувши нові розлади, втратила історію свого шляху. Чи хоче вона буду щасливою? Вже ні. Ті хто хочуть - ідуть в диспансери. А вона тихо готується до кінця. До свого природнього завершення. 
Скільки я таких бачив? Не знаю. Зазвичай так кажуть, коли збилися з рахунку, бо бачили надто багато. 
Та боляче завжди однаково. Відчуваю порвану плоть всередині себе. 
Та нічого Вів'єн, скоро ти будеш щаслива.


Так солодко пахне дорога вночі. Цегляні будинки стоять тихо та один скоро заскрипить під моїми нігтями. Вдиратися посеред ночі в чужі вікна, здираючи на цеглині тонкі шляхи, стало вже звичним. Шляхи, якими людина зверху більше ніколи не скористається. Тихо відчиняти вікно та порушувати приватність душ, яких ще не забрало небо. Прикладати згорток до обличчя, даючи можливість довше поспати та нести до щастя - ось моє призначення.

Вів'єн учора засинала в кошмарі, а сьогодні прокидається в раю. Її очі повільно розплющуються, обмацаючи нове довкілля. Вона обводить поглядом маєток. Високі стелі, жовту позолоту, своє розкішне ліжко, яке не зрівняється з тим деревом, на якому вона учора останній раз існувала. 
По трохи тіло підіймається, усвідомлюючи нову реальність.
- Де я? І хто ви такий? - питає вона. 
Та я лише усміхаюсь:
- Ти в маєтку. А я твій новий помічник. Моє завдання - зробити твоє життя блаженним.

Вів'єн живе у мене місяць. Цей час я присвятив її духовному стану. Годував її смачною їжею, кожного дня водив на різні активності, вечорами розмовляв із нею. І результат не змусив себе чекати. На сьогоднішній день Вів'єн постійно сміється. Думки про смерть її уже покинули. 
Сьогодні вранці, коли я зайшов до її кімнати, побачив картину. Не так давно дівчина почала малювати, воскресивши давній талант.
Та скоро вона знову його покине. Я не можу нею опікуватись вічно. А якщо вона повернеться назад, то життя знову її зламає. 
З кожним днем часу  все менше.

Вів'єн сидить до мене спиною. Щось розглядає у своїх руках. Я тихенько до неї прокрадаюся. Вже стою прямісінько у неї за спиною. В руці у мене ніж. 
Перед тим як виконати свою місію, я бачу, що у долоні, вона тримає маленький шматочок листочка. Там знову намальована маленька картина. Знову та сама. 
Ех, Вів'єн, як же ти любила малювати. 
Певно, зараз ти себе відчуваєш найщасливіше за все своє життя. 
Та в цей момент лезо вже увійшло та вийшло з іншої сторони твоєї шиї. 
Ось так швидко ти померла. Зовсім щаслива. Навіть не встигла подумати про те, що і так мало статися. 
Кров стікає твоїми плечима, назавжди втамовуючи спрагу.

Іду степом, в якому ми гуляли з Вів'єн. Воно їй дуже подобалось. А раз сподобалось, то і буде тут спочивати. З нею на руках ми крокуємо до дальньої частини. Там вигоріла на сонці блондиниста трава, а де-не-де ростуть сині волошки. 
Скільки тут вже спочиває душ? Не знаю. Так зазвичай кажуть, коли збились з рахунку. 
Та для Вів'єн вже є зарання приготовлена койка. Отам, подалі. 
Я обережно кладу її до ліжка та зверху присипаю землею. 
Скоро і ти станеш однією з цих волошок.

Я лягаю серед кладовища, марно народжених душ. Голова вверх, ноги разом лежать в низу, а руки в різні боки. Вів'єн, Вів'єн, ти малювала ті картини, на яких було зображено це поле. І кожна синя волошка. Ти прагнула опинитись тут та стати квіткою. Як бачиш, я виконав твоє бажання. Ти була приречене померти наклавши на себе руки, тяжкою, болісною та повільною смертю, та завдяки мені ти покінчила щасливою. Ти не загинула в самотності чи болі.  Ти загинула правильно. Кожна людина має померти в благодаті. Можливо, Вів'єн, тобі було б цікаво як мене звати. 
Так знай, моє ім'я - Ісус.
Моє призначення - звільняти не звільнених.