XLІІІ

Вранці на каву забігла тітка Уляна, котра, як завжди, кудись поспішала. За чашкою ароматного напою поцікавилась, як у них справи. І Марія вирішила трохи розпитати сусідку. Можливо, вона, старша жінка, дещо знає про сумне дитинство її чоловіка.

- Та ніби все нормально... - почала Марія. - Я давно хотіла Вас спитати, може, Ви знаєте батька мого Михайла?

- О, знаю... - потягла задумано Уляна. - Він з досить багатої сім'ї. Син сільського голови колишнього... Розумний досить, працював бухгалтером якимось... Коли одружився, вони переїхали жити в сусіднє село... - трохи повільніше, більш задумано продовжила. - А що ти саме хотіла дізнатись?

- Взагалі-то раніше якось не наважувалась нікого розпитувати, а зараз Михайло розповів, що покликали його на роботу до них. А чому їм не дали одружитись? - раптом здогадалась Марія про свою стару з розповіді чоловіка.

- Ти про Василину? Ой, це все дуже просто. За давніми порядками, батьки часто домовлялись між собою про союз своїх дітей. Ясне діло, що сільський голова не сватав би своєму сину бідну сироту. Мене теж віддали силою заміж. І це раніше було не зовсім дивиною.

 Марія мовчки слухала. Щось схоже вона ледь сама не пережила, та врешті, сталося так, як мало статись. І, хвала Богові, вона тепер живе разом з люблячим чоловіком.

- А переїхали вони тоді, коли Василина дізналась, що вагітна. Це було майже одразу після їхнього весілля. Михайло, тобто його батько, гадав, що так буде краще. Щоб ніхто не підозрював про їхній зв'язок, адже він з порядної сім'ї... А Василина, як я її не вмовляла, ні за кого заміж не хотіла, хоча були охочі. Я їй стільки разів говорила, що поки невеликий строк, то й чоловік нічого не запідозрить... - задумливо знову продовжувала сусідка. - Але вона ні в яку. Народила й ростила сама. Звісно, він їй давав якісь там гроші, та це не те, коли дитина росте без батька. А потім, коли Михайлик твій почав підростати, уже всім стало відомо, чия він дитина. Вони ж як дві краплі води! І не помогло нічого те, що вони переїхали. Василину поливали брудом всі, кому не лінь. Але вона молодець була... А потім Іванович став іноді до них приїжджати, я так розумію, розповів усе жінці. Але вона теж мудра досить: не розлучилися, живуть і досі разом, і прийняла його дитину, часто відпускала чоловіка до сина, подарунки всякі купували на Різдво...

Марія мовчки слухала, сприймаючи нову інформацію з вуст сусідки. Та поволі замовкла, а потім, примружившись, підозріло так протягла:

- То ви тепер знаєтеся з ними? Не заходили ще в гості?

- Та ні, ще не заходили... - мовила Марія, не звертаючи увагу на зовсім інший тон сусідки, яка немов хотіла щось вивідати в неї. Але що Марія може знати. Тільки потім щиро додала: - Якщо чоловік захоче спілкуватися з батьком, то чого б і ні. Я не буду заперечувати. В нього ж нікого не залишилося, крім дядька Миколи, звісно... Але ж він далеко.

- Ну так, так... Правильно кажеш. - підтакувала тітка Уляна, щось глибоко замислившись про себе.