XLІІ

На хвилину в хаті запала німа тиша. Михайло мовчки дивився на дружину. Вона так само - пильно вдивлялась у синяву його очей, терпляче чекаючи на якусь відповідь. Чоловік все ж не до кінця зрозумів, чи була в її мові якась іронія, чи вона тепер байдуже стала до нього відноситись... Але ж ні, він бачить приховану стурбованість в її пронизливому погляді, і навіть відчуває нотки ревнощів у байдужому голосі. Навіть тоді, коли сердита.

- У мене немає ніяких молодиць. - тихо, але рішуче мовив Михайло.

Марія нічого не відповіла, і тільки питально підняла вгору чорні брови, все так само чекаючи продовження.

- Вибач, я дійсно довго працював, і, правда, за день стомився... Тому одразу ліг спати, бо на ранок було багато роботи.

Михайло занадто довго тягнув свою розповідь, ніби уникаючи розповіді, де ж він тоді так довго затримався. Але ж Марія не дурна, він дійсно не міг до темної ночі працювати. І була певна, що він точно був напідпитку. Тому врешті, не витримавши, прямо запитала:

- Де ти був?

- У батька...

Німа мовчанка. Жінка здивовано округлила темно-карі очі і так само незмінно чекала якогось продовження. Невже вона, будучи з ним у шлюбі вже близько п'яти років, не знала про його батька?! І ніколи не запитувала. Вона ж думала, що Михайлів батько помер... Або ж, можливо, їх покинув, чи кудись поїхав далеко. Не хотіла ставити зайвих запитань. У старої якось незручно було дізнаватись про таку інформацію. А виявляється, що зовсім ні - Михайлів батько живий, іще й знаходиться досить близько.

- Ми з ним мало спілкувалися. - продовжив далі чоловік. - Вірніше, він ніколи від мене не відмовлявся. Просто ми жили окремо. Він часто давав матері гроші на всякі подарунки, одяг, коли я був малим. Його дружина все знала, і навіть ніколи не була проти того.

- Дружина? - здивовано перепитала Марія, не втримавшись від кількості інформації.

- Так. Вони одружені вже багато років, але не мають дітей. Єдина дитина в батька - це я. Тому вона не забороняла йому зі мною бачитись. В дитинстві, я пам'ятаю, коли він часто приходив на свята. Але, коли я підріс, переосмисливши все, відчував неприязнь і образу за матір. Ми дедалі менше почали з ним перетинатися. Я не хотів його бачити. Але він все так же продовжував присилати гроші на моє навчання... - Михайло поволі затих і уважно дивися, як змінюються емоції на обличчі Марії. Хвиля здивування змінювалась на співчуття і цікавість.

- А чому він розійшовся з матір'ю? - поцікавилась дружина.

- Вони не були одружені ніколи.

- Ого... - тихо мовила Марія.

- Вони любили один одного, як розповідала колись матінка, ще з молодості, але їм не дозволили побратись. Батько був з багатшої сім'ї, і мало кого хвилювало, кого він любив. Пару йому обирали вигідну. Згодом, коли батько розповів своїй жінці, що в нього народився син, вона його підтримала. Оскільки не могла мати дітей, дозволила зі мною бачитись і допомагати грошима.

- А де вони живуть? - спитала Марія.

- В сусідньому селі. Мене випадково зустріла того вечора Мар'яна Степанівна і запросила до них, мовляв, потрібно їм допомогти.

- Це його жінка? - перепитала Марія, здогадуючись, що десь уже чула це ім'я раніше.

- Так, вона працює вчителькою. Досить хороша і чесна людина. Гріх казати щось погане... - говорив Михайло, а жінка все сипала новими запитаннями.

- А як його звати?

- Михайло Іванович... - тихо відповів чоловік.

І Марія подумки відзначила, що мати назвала сина в честь батька. Це ж треба було все життя любити чоловіка, і не мати можливості бути разом! Виявляється, вона навіть подумати не могла, як тяжко жилося жінці...

В кожної людини є своя маленька історія життя, про яку знає лише вона сама...