ХХХІХ

Відшуміло весілля. Звичайно, не таке вже й пишне, як собі уявляв його Андрій, але з усіма почестями й традиціями. Бо брав він дівку "не з простої сім'ї, а досить почотної". Втім, йому це особливої радості не приносило. Теща всім заправляла і все вирішувала за молодят. Де хто сидить, і хто що п'є. І хто завідуватиме сімейним бюджетом. Андрій ще до весілля триста раз пожалів про все на світі...

Як не дивно, ні кращого друга, ні двоюрідну сестру на весілля не запросили. Теж за рекомендаціями дорогої тещі. Андрій від солодкої долі став запивати і до ранку пропадати в шинках. Новоспечена дружина постійно дошкуляла нервовим характером і своїми забаганками. Простіше було піти з дому і не бачити її. Але десь в глибині душі розумів, що вічно так ховатися не зможе. Що з появленням дитини, хоча й небажаної, але рідної, все-таки щось мусить змінитися в його життті. Сподівався й на те, що зміниться врешті він сам. А поки що в нього був час запивати своє гірке й нещасливе кохання, яке втекло від нього, навіть не попрощавшись.

До Михайла і Марії чоловік не навідувався. Йому було соромно перед кращим другом, і ще більше совісно перед його дружиною. Андрій почувався останньою нікчемою і тварюкою... І знову пив, виливаючи душу товаришам по чарці.

Якось дорогою додому, тиняючись на ледве ходячих ногах, Андрій смутним поглядом помітив знайоме обличчя. Потерши очі і впевнившись, що не обізнався, сумно посміхнувся. По дорозі їхав Михайло на своєму старенькому велосипеді, і в маленькому сідачку віз сина. Вони голосно сміялись і хлопчик, кумедно жестикулюючи, показував пальчиком на різні боки і запитував: "А це що? А хто тут живе? А хто це?"

І тут веселий погляд Михайла вмить спохмурнів:

- А це, Ваську, дядя. Його звати Андрій. Так, як тебе звуть Василько, тільки його інакше.

- Андлій... Доблий день. - простягнув хлопчик маленьку ручку в знак привітання.

Дядя гірко всміхнувся і поспішно потиснув йому руку.

- Ти б пішов проспався додому... - задумано простягнув Михайло, оглядаючи незграбний вигляд друга. - Білий день на дворі.

- Я й іду.- мовив Андрій. - А ви куди їдете?

- Ми в магазин.

- О, а я якраз звідти! - хмикнув весело і демонстративно витяг чекушку з кишені.

Василько цікаво округлив очі і знову показав пальчиком:

- А це що?

- Це дядя молоко купив. - відповів йому батько. І, звернувши погляд на Андрія, мовив. - Ти хоч додому дійдеш сам?

Андрій мовчки кивнув у знак згоди, все так же п'янко похитуючись на місці.

- Візьми себе в руки вже, а то пропадеш так... 

- Мгу... - щось нерозбірливо відповів знову чоловік.

Михайло, важко зітхнувши, побажав доброго здоров'я і поспішив, посилаючись на те, що вдома чекає Марія.

Андрій ще хвильку постояв, ніби розмірковуючи над чимось дуже важливим, втупивши помутнілий погляд у землю, і якось чи то сумно, чи то весело зауважив про себе:

- Вже й у гості не кличе... - і повільно поплентався в бік свого дому, весело співаючи "червону ружу" на всю околицю. Десь почулося жадібне підвивання сусідського собаки, і Андрій весело розсміявся сам до себе.

...

Михайло дорогою додому зустрів листоношу, що передала йому листа. Мовляв, мені до вас далеко йти, а так додому швидше потраплю після важкого дня. Михайло з цікавістю став розглядати конверт, адресований його Марії. В душі приємно защеміло: можливо, це звісточка від сестри, на яку вона так чекає. Чоловік чимдуж поспішив додому і з порогу простягнувши листа дружині. Адресата, як не дивно, не було вказано.

Марія в тривожному передчутті почала його відкривати і полегшено зітхнула на перших рядках:

- Софія! Жива... - після цих слів жінка сіла на постіль і почала вголос читати.