XXXVIII

Цього дня Михайло після роботи вирішив зустрітися з другом, тому, ймовірно, що трохи запізниться до вечері. Навіть попри втому йому було необхідно поглянути у вічі хлопця, котрого він знав ще з малих літ.

Проходивши повз подвір’я, побачив Андрія, що стояв на ґанку і курив цигарки. Вигляд у нього був кепський. Ліва вилиця була червона, зі слідами ще недавно запеченої крові - Юрчик гарно постарався. Затуманеним поглядом Андрій вдивлявся крізь дим кудись у простір, ніби подумки гнався за поїздом Софії... Вона йому теж залишила листа, в якому було всього дві фрази: "Сподіваюся, що більше ми не побачимось. Щастя тобі".

Стояв він так досить довго, і видно було на землі, що це була далеко не перша цигарка. Помітивши Михайла, він трохи змінив свій вираз обличчя на більш байдужий.

- Зайдеш на каву? - коротко спитав він, навіть не привітавшись. Напевне, знав, що друг мав намір прочитати йому виховну лекцію.

- Ні, спішу додому. - так само коротко відповів Михайло. 

- Ааа... - промугикав Андрій, знову випускаючи дим кудись у небо.

- До дружини. - продовжив далі Михайло.

- Ага... - якось гірко прозвучало у відповідь.

- Що ж ти кращому другові не хвалився, що скоро "пишне весілля"?

- Хвалитися потрібно радісними новинами. - тільки й відповів Андрій.

- Так чого ж ти тоді дурня клеїш? Здалась тобі ця Анька? - знову спитав Михайло. 

- Дитина...

На цей раз Михайло промовчав. Слова були зайві. Було безглуздо зараз щось говорити. Дитини позбавитись - то тяжкий гріх, покинути жінку матір’ю-одиначкою теж совість гризла, бо не сама ж вона мати, батько теж повинен нести відповідальність. А щось говорити про те, що треба було головою раніше думати, то вже не було ніякого сенсу.

- Я б допомагав дитині, - продовжив зненацька Андрій, - бо вона моя... Але її мати прискакала, що обезчестив, то женись тепер! Знаєм ми таких чесних... - додав трохи тихше, підпалюючи нову цигарку з уже ледь тліючого недопалка. - Але Софія мене не пробачила. Я навіть не знаю, як буду далі жити. Тільки не читай мені нотацій зараз!

Михайло знову змовчав. Якщо не може морально друга підтримати, то краще вже не говорити нічого.

- Вона поїхала, і я навіть не побачився з нею. І знаю, що нема достойного виправдання, просто... Навіть скандалів мені не влаштовувала ніяких, тихо поїхала і все... - продовжував далі свій монолог Андрій. Потім знову замовчав, ніби думаючи про щось своє.

- Я піду. Заходь, коли що... - тільки й мовив Михайло.

- Якщо твоя Марійка мене не вижене. - знову гірко усміхнувся Андрій.