XXXVI

Увечері Михайло прийшов стомлений і мовчки сидів біля столу, споглядаючи, як Марія накриває вечерю. Сидів і щось думав. Його дружина, як помітив, теж була чимось добре стурбована. Але не говорили нічого, обоє мовчали.

Марія довго сиділа і плакала над нещасною долею молодшої сестрички. Думала, що ж вона скаже батькам. Її, напевно, вже шукають усі. А потім почала думати про Андія. Як же підло! Стільки років водив дівчину за ніс... Потім в її думках спливла тітка Уляна і слова Марійки, що хлопець, який ходить до її матері, її ровесник... Невже це міг бути той самий Андрій?! Марія застигла на місці, вдивляючись кудись у простір поперед себе і не одразу почула, як її кликав Михайло:

- Що з тобою? Ти мене не чуєш?

- Чую... Що ти говорив? - стрепенулася, як від сну, Марія.

- Питаю: Ти що, не будеш вечеряти? - стурбовано поглянув на неї чоловік.

- Іду... - попрямувала вона до столу і присіла біля чоловіка. Довго не наважувалася спитати, але все ж інтерес узяв своє. Якби це був Андрій, то, напевно б, Михайло щось знав або здогадувався. І втім, їй треба знати, бо це стосувалося рідної для неї людини. - Я тут думала... Ти не знаєш, хто той хлопець, до якого тітка Уляна бігає?

- Емм... - почав невпевнено Михайло, - так ось про що ти увесь вечір думаєш? Нащо воно тобі? Нехай самі собі розбираються у своїй сім’ї. - Він точно не хотів їй розповідати і пояснювати, хто з ким водиться, і хто кому ким доводиться. Та й довго це все пояснювати. Навіщо цим взагалі голову забивати?

Марія недовірливо поглянула на чоловіка. Якийсь незрозумілий у нього був тон. Невже він знав? Тепер сумніви почали відступати. Вона була майже впевнена, що це точно Андрій! От же негідник! І Михайло від неї це приховував... 

Марія взяла на руки донечку і посадила поруч Василька. Потім все-таки продовжила розмову. Бо їсти зовсім перехотілося. Вона була обурена: як це можна приховувати від дружини такі речі?! Якщо вже й почали говорити, то вже розпитає все, щоб знати точно.

- Це що, Андрій? - вона поглянула з викликом на чоловіка, який від несподіванки тільки звів брови догори.

- З чого ти таке взяла? - поцікавився він.

- Я питаю: так чи ні? - настоювала на своєму запитанні жінка.

- Точно - ні. - відповів Михайло, відклав ложку вбік, і, склавши руки на столі, сів прямо, уважно слухаючи дружину. Мабуть, уже і в нього пропав апетит. Відколи це вона говорить з ним таким тоном? Ніби Михайло в чомусь винен... 

Так, він думав про Андрія весь вечір. Тому й прийшов додому без настрою. Хтось із хлопців розповів йому сьогодні, що його друг скоро має свадьбувати. Але не сподівався, що наречена виявиться тою, до кого він колись сватав Михайла. Але до чого тут тітка Уляна?

 - Чому ти так вирішила? - питально поглянув він на Марію.

- Він зламав життя моїй молодшій сестрі! - розвела руками Марія. - Мені сьогодні принесли від неї листа, в якому вона прощається зі мною. Через цього... не знаю, як і назвати його, вона поїхала з дому бозна-куди. Ти думаєш, що я можу спокійно на це реагувати?! Я вже боюсь уявити, в якому стані зараз мої батьки... - її голосний тон поволі перейшов на шепіт. Але вона все так же продовжувала вдивлятись у глибину його очей, ніби там шукала відповіді. - Чому ти одразу мені не сказав? Як ти міг приховувати таке від мене? Може, я б її переговорила, і Софійка б нікуди не поїхала.