XXXV

Близько обіду тітка Уляна поверталася додому. По дорозі, звичайно ж, зайшовши до сусідки. Марія пригостила гостю кавою і сіла теж біля столу.

- Зранку заходила Ваша Марійка. - сказала вона і, зробивши невеличку паузу, продовжила. - Це, звісно, не моя справа, але можу я спитати, а куди Ви вранці так спішили? - Марія посміхнулася до тітки звичною їй простодушною посмішкою.

- Ну ти сама розумієш... - посміхнувшись у відповідь, сказала сусідка, прищурила очі і відпила з фарфорової чашечки.

- Можливо... Але не я одна здогадуюсь, де Ви були. І, звісно ж, повторюся: це не моя справа. Але Вам слід поговорити зі своєю дочкою. Бо я їй взагалі-то нічого не казала, але вона багато чого знає сама.

- Так? - тітка Уляна здивовано повела бровою і замовкла на хвильку. Але потім, порозмисливши трохи, допила свою каву і, подякувавши, встала і пішла.

Марія ж залишилася, і їй було якось чудно зі звичної і спокійної реакції жінки. Просто спокійно відреагувала, ніби вже нікого й нічого не боялася. Чи, можливо, знаючи вже її ситуацію, тепер Марія звикла і не вважала це чимось незвичним. А іноді їй здавалося, що воно, можливо, і немає в цьому нічого такого... Ну, може, в них кохання... Ну і що, що різниця в них п'ятнадцять років, чи скільки там? А, може, багато в кого є таке коохання, просто не всі про все знають. А потім знову думала, що з іншого боку, як себе почуває одурманений чоловік, і, якщо взагалі розібратися, то в чому його вина, якщо жінка покохала іншого. Іноді Марія не розуміла суті життя таких людей, і багато думала... Вона взагалі останнім часом багато думала. Вона всіх жаліла, і всіх намагалася зрозуміти.

Після обіду знову забігла Марійка, яка ледь не щодня ходила на пошту. Подала листа зі словами:

- На, це тобі.

Але від кого? Марія здивовано округлила свої карі очі, але, витерши швидко об рушника руки, взяла лист. Раніше їй писав Михайло, але зараз він вдома. І більше ні з ким вона не листувалася... Але при дівчині не стала відкривати. Запропонувала чаю, як завжди. але та відмовилась.

- Ні, дякую. Йду додому, тільки трошки передихну... Коли я йшла, то матінка хотіла зі мною говорити, тому спішу. Сподіваюся, що ми не посваримось... - і сусідка підвелась і попрямувала до дверей. - Я потім розкажу, яка в нас розмова вийде...

Марія розуміюче кивнула у знак підтримки і зачинила двері за дівчиною. Але сама з нетерпінням чекаала, коли матиме змогу прочитати листа. Адресою точно ніхто не помилився, але зворотньої та імені адресата не було. Жінка швиденько відкрила конверт і розгорнула жовтий невеличкий листочок, що був складений навпіл і прочитала всього кілька рядків, після чого важко сіла на стілець.

"Марічко, я поїхала з дому. Скажи батькам, що я їх дуже сильно люблю. Андрій знайшов собі іншу, а я не можу зостатися жити в селі з таким сормом! Пробачте мене, якщо чимось завинила. Зворотньої адреси не пишу, тому що не знаю точно, куди їду. Сподіваюсь, що колись іще напишу... Цілую."

Зазвичай, в кінці листа ще іноді пишуть своє ім'я. Але зараз і без того було зрозуміло, хто його написав. Марія просто втратила дар мови. Що вона перекаже батькам?! Що сестра написала їй прощального листа?! Без адреси...