XXXIV

Ранком до Марії на каву забігла стурбована тітка Уляна. Саме кудись поспішала, але знайшла вільну хвилинку, щоб розпитати сусідку:

- Ти, бува, не знаєш, чи що не сталося в моєї Марійки? Ви ж дружите. Може, вона тобі щось говорила?

Марія у відповідь тільки знизала плечима. Вона вже кілька днів не бачила молоду сусідку, тому й гадки не мала, що могло трапитись.

- Сама не своя ходить... Майже нічого не говорить, понура така... - продовжувала жінка.

Марія дійсно не знала причину, але сумнівалася, що сказала б тітці Уляні правду. Вона ж сама просила її зберегти таємницю. І Марія берегла, і не одну. Лише вона знала про любовне листування сусідської дівчини. І точно б не видала її секретів. можливо, в неї щось не ладиться із тим солдатом.

Але все-таки пообіцяла тітці Уляні, що розпитає. Скоріше навіть для самої себе, щоб упевнитися, що в подруги все гаразд. На цьому жінка відкланялась, обіцяючи ще до вечора заглянути в гості. Але зараз дуже поспішла.

Не встигла сусідка зникнути за рогом, як на порозі з'явилася її дочка. Марія аж підскочила від несподіванки:

- Ти чого крадешся?

- Та... Не знаєш, надовго вона пішла? - спитала дівчина.

Марія знов у відповідь лише знизала плечима:

- По правді кажучи, я навіть не питала, куди вона пішла. Тому не можу знати... Тільки просила мене, щоб я поцікавилась, як у тебе справи. ЇЇ турбує твій поганий настрій останнім часом.

- Зрозуміло... - важко зітхнула дівчина. - Справа в тому, що я знаю, куди вона пішла... І до кого... І навіщо...

Марія у відповідь тільки промовчала. Потім витерла руки рушником і теж сіла край стола.

- Чаю будеш?

- Угу...

Марія заходилася гріти заварений вранці чай, разом з тим обдумуючи, як правильно продовжити розмову, чи, перевести її в інше русло. Але дівчина першою порушила недовгу мовчанку:

- Розумієш, він майже мій ровесник...

Марія знову нічого не відповіла. Та й що можна було сказати у відповідь? Вона насправді не знала, про кого йдеться. Тобто, звичайно, розуміла саму суть розмови... Але гадки не мала, хто він і як виглядає. Марія знала лише сам факт існування "тротьої особи", але ж вона не скаже це бідолашній дівчині. Все-таки іноді чужі таємниці берегти не дуже легко...

- Ти не уявляєш, що я відчуваю... Просто я мушу комусь вилити душу. І знаю, що ти нікому не розповіси. - підняла очі дівчина.

- Звичайно, ні. Розповідай... - Марія саме налила чай у красиві фарфорові чашечки, котрі їм нещодавно привіз дядько Микола і знову присіла навпроти.

- Я люблю обох батьків одинаково. І мене це бентежить. Іноді навіть злить. Я розумію, що між дорослими людьми іноді бувають суперечки і недорозуміння. І в будь-якій сім'ї є свої негаразди, але ж не треба шукати вирішення проблеми таким способом. З іншого боку - мені іноді шкода батька, хоча буває часто, що з ним важко поладити... Але не можу стояти осторонь, відколи дізналася, хто це. Тим більше, що сама чула, як він базікав із хлопцями... А потім побачила через кілька днів, куди вона пішла увечері. А говорила, що пішла до тебе... - сусідка зробила паузу, явно вдивляючися в обличчя співрозмовниці.

Марія, зваживши всі "за" і "проти", не стала нічого ні підтверджувати, ні спростовувати. Натомість сказала:

- Це ти правильно підмітила, що в кожній сім'ї бувають свої негаразди і суперечки. І, звичайно ж, не можна повністю когось одного підтримувати в цій ситуації, або ж бути категоричним щодо іншого. Я думаю, що  перш ніж звинувачувати або виправдовувати когось, краще спочатку поговорити щиро. Це твоя мати... Я думаю, тобі буде легше, коли ти почуєш правду від неї. Іншого, чогось більш кращого я тобі в цій ситуації не пораджу.

Дівчина у відповідь похилила голову і задумано кивала, слухаючи таку пораду. Можливо, при нагоді дійсно варто поговорити з матір'ю. А батькові вона поки що нічого не казатиме.