XXXII

Труднощі не лякали ні Михайла, ні Марію. Коли було тяжко, тішили один одного і підтримували в кожній справі. Сусіди і друзі дивувались, як злагоджено вони трудились разом і на городі, і з хатньою роботою, і як разом з тим ладили з дітьми. Василькові вже два рочки, і він з неприхованою цікавістю розглядає малесеньку сестричку, яка зайняла його недавнє місце у колясочці. 

Михайло часто сам про себе думав, як то їм таланить, і все у них, дякувати Богу, добре...

Щаслива сім'я, про яку він усе життя лише мріяв, і якої в нього не було з дитинства. Звичайно, була ненька, яка, як тільки могла, намагалася достойно виховати і вивчити сина, і покласти його на ноги самотужки, але... Кожній дитині потрібні двоє батьків. І мати, і батько. Михайло, звичайно, розумів, що матері було важко самотужки виховувати хлопчика, і вона намагалась усіма силами дати синові все необхідне, тому й виглядала такою змученою. Тому що в тяжкій щоденній праці жінка не мала часу доглядати за собою і за своїм здоров'ям, не надавала цьому великого значення... У його матері було надто складне життя, а в нього досить важке дитинство. Такі спомини, що час від часу напливали, дуже сильно засмучували його.

Та попри все Михайло був щасливий, що його діти не страждатимуть так, як він страждав із самих ранніх років, відтоді, коли почав усвідомлювати, що росте в неповній сім'ї... Принаймні він зробить для цього все можливе. Все, що від нього залежатиме.

Марія часто бачила свого чоловіка замисленим і трохи зажуреним, розуміючи, що йому, можливо, тяжко без матері. Вона знала, що батька в нього не було, і якось не наважувалася зачіпати цю тему. Михайло завжди був спокійним і несмілим, досить часто мовчазним. Можливо, батько загинув при війні... Якщо захоче, Михайло колись сам розповість їй, а, може, він його і зовсім не пам'ятає. А Марія не мала достатньо часу і якось не було слушної нагоди, щоб розпитати про це стару.

Одного разу тітка Уляна якось ніби ненароком обмовилась, що Василина була дуже привередливою в молодості, і таки ніколи не виходила заміж, незважаючи на те, що женихів у неї було вдосталь, адже красою її Бог не обділив. Тільки доленька була нещаслива. Увесь свій вік ця жінка самотужки мусила виносити на своїх плечах і біль, і втіху...

...

Якось Марія пішла до сусіднього села в магазин. Там часто завозили свіже молоко, котре мешканці всіх навколишніх сіл встигали розібрати, мабуть, десь за годину. Стоячи в черзі, до неї звернулася старша жіночка, пильно і цікаво приглядаючись:

- Це я після тебе, невісточко, буду наступна?

- Так, - кивнула привітно Марія.

Черга складала десь із півдесятка людей, і вона просто чекала, доки прийде їй розплачуватися за товар. Трохи дивно ця жіночка звернулася до неї "невісточко", подумала про себе Марійка, та не дуже стала зважати, оскільки старші люди часто називали молодих то "дочками", то "невістками"... А, можливо, це ще якась далека родичка, з якою ще не доводилось познайомитися ближче...

- Як тобі живеться на чужому селі? - продовжила розмову жінка.

- Та нічого, Богу дякувати... - ніяково відповіла їй Марія, трохи здивувавшись.

- Не важко тобі?

- Та всяко буває... - не знала Марічка, що ж їй відповісти. А потім, зважившись, перепитала: - А звідки Ви знаєте, що я на чужому селі?

- Ми раніше з чоловіком жили у вашому селі, а потім переїхали... Та це не суть. Мене звати Мар'яна Павлівна. Тепер будемо знатися! - посміхнулася жіночка, простягнувши долоню невісточці.

- Дуже приємно, я Марія. - трохи збентежено мовила вона, потиснувши руку у відповідь.