XXVII

Робота ніяк не бралася до рук. І Марія решту дня подумки планувала, як правильно вчинити: чи виручити сусідку і збрехати, чи видати її. В останньому випадку вона почуватиметься винною, бо чоловік точно приб'є тітку Уляну, де б вона не ходила того вечора... З іншого боку, обманувши Івана, Марія допоможе зберегти спокій у їхній сім’ї, та тоді чи варто це робити, якщо його жінка кохає іншого... Але ж вона її і просить про допомогу.

Марія геть розгубилася. Не розуміла цю жінку. Якщо полюбила іншого, навіщо мучити чоловіка і себе? Найбільше вона боялась, що дядько Іван дізнається про обман і прибіжить до них із сокирою чи рушницею. І боялася за дитину і за чоловіка. Бо під час сутички Михайло точно не сховається в хаті, а буде їх обороняти. А дядько Іван взагалі останнім часом ходив якийсь похмурий, і, здавалося, від нього можна було чекати чого завгодно...

Під вечір до хати увійшов стомлений, але усміхнений чоловік. Марія враз повеселішала і почала накривати на стіл.

Під час вечері вона розповіла Михайлові про сусідку і її прохання. На її подив, він лише сердито чи то ображено спитав:

- Чому ти не розказала мені раніше про те, що трапилося взимку?

- Я не хотіла тебе тривожити... Ти б тільки переживав, а чим би тоді допоміг? Між нами було тисячі кілометрів.

- Добре... - відповів Михайло стримано, опустивши голову і думаючи щось своє.

- То що мені робити? - спитала Марія, притишивши голос і зазираючи йому в обличчя.

Михайло хвилину помовчав, обмірковуючи можливі варіанти, потім все-таки відповів:

- Думаю, треба вибрати щось середнє... Правду краще не говорити, бо будеш винна в будь-якому випадку. Але і не обманювати. Скажи тітці, нехай прийде з тою скатертиною, а ти їй покажеш, що там як плести чи шити... А тоді, якщо він буде питати, то ти зможеш підтвердити, що вона дійсно приходила. А де вона ще ходила, то вже ми їй не сторожі.

Марія мимоволі усміхнулася. Так вона і зробить. Звичайно, не дуже приємно обманювати, але все таки цей варіант був їй найбільше до вподоби.

На ранок Марія постійно крутилася біля воріт, визираючи сусідку. Здалеку побачивши її, тітка Уляна привітно помахала рукою. Підійшла побличже поздороватись. Ідея зі скатертиною їй сподобалась, і вона охоче погодилась увечері до них зазирнути. На прощання ще не один раз подякувала молодій жінці,  яка згодилась їй допомогти.

- Але прошу Вас, будьте обережні. Щоб я, не дай Боже, не була в чомусь потім винною. -  говорила Марія. 

- Та що ти, Марічко! Дякую тобі за все, я буду обережна! - весело відповіла тітка Уляна і швидким кроком пішла до свого двору.

...

Увечері Михайло увійшов до хати і застав дружину із сусідкою за рукоділлям. Тітка Уляна все прихвалювала Марію,  чи то дійсно їй усе це так подобалось, чи просто хотіла підлещитись... Хтозна. Але в грудях відчутно затріпотіло від гордості за близьку людину. Вона дійсно майстриня. Його Марічка. У неї в руках усяка робота горить. І не дарма її хвалять усі. І родичі, і сусіди, і знайомі.

І нехай тітка Уляна вчилась на швею, та деяким хитрощам і тонкощам теж дивується. Правда,  чогось школа научить, а чогось - життя. І старим, буває, є чому навчитись у молодших. 

До хати несподівано увірвався дядько Іван, голосно грюкнувши дверима. Василько злякався і почав плакати.

- Добрий вечір, дядьку. Що це Ви, дитину злякаєте. - все так же спокійно заговорив до нього Михайло.

Сусід закляк на місці, ніби не сподіваючись дійсно побачити тут свою жінку.

- Доброго... Так ти тут? - трохи ніяково промовив  дядько Іван.

- А що ж ти! Я ж тобі говорила, що йду до Марії! Засиділись трохи... - підхопилася тітка. - Ну все, ходімо, бо вже пізно. Дякую тобі, Марічко. - повернулась вона ще раз і багатозначно кивнула.