XXIII

" Добридень, Марічко і Васильку. 

Я доїхав, усе добре. Нас поселили у невеличких дерев'яних будиночках на окраїні села. Тут скрізь ліси, майже такі, як і в нас. Але набагато холодніше, ніж удома. Добре, що я взяв теплий кожух. Ми вже кілька днів працюємо тут, у лісі. Рубаємо великі старі дерева, а потім їх забирають на пилораму. З них потім виготовлятимуть меблі.

Ти не повіриш: декілька старіших від мене чоловіків попросили, щоб я їм теж написав листи... Вони не вміють писати, тому диктують мені, а я пишу. А ще наш бригадир довірив мені записи наших робочих часів. Тому я кожного вечора відмічаю кількість годин, відпрацьованих кожним робочим. 

За те, що я погодився на таку допомогу, мені дали невеличкий аванс. Тільки нікому не кажи! Висилаю гроші у конверті разом із листом. Можеш купити коляску, так тобі буде легше, зможеш будь-куди піти разом із Васильком: і за хлібом, і на базар, і в гості...

Я дуже сильно за вами скучив! 

Як ви там, мої дорогі?

Пиши мені, Марічко, я буду чекати. "

Марія кілька разів перечитала такого довгоочікуваного листа і глянула на конверт - тепер у неї є адреса, і вона зможе йому написати. Всередині дійсно був ще один згорток із газети, в якому були гроші.

Вона знала, що її чоловік був досить розумним в математиці, умів писати, вести бухгалтерію... Тому, як він часто говорив, "за свої руки і свій розум" він не пропаде. 

Дійсно, багато старіших людей не вміли ні писати, ні читати, вона теж таких знала. Це було для неї не дивно. Її бабусі і дідусі, яких вона вже смутно пам'ятала, вміли писати своє прізвище, і тільки. Старіших людей не можна було назвати безграмотними або відсталими... Просто їхні землі часто переходити у володіння різних держав. Тому часто змінювалася мова, школа, література, історія... Все змінювалося під настрої чергової нової влади. І ті люди, які, наприклад, чудово володіли угорською чи румунською, вже не могли так легко навчитись писати руськими чи українськими словами. Набагато легше було молодшому поколінню.

Хвала Богу, з Михайлом усе добре. Доїхав, живий, здоровий. Зараз це найголовніше. Жінка полегшено зітхнула і взялася за листок і олівець. Треба буде наступного разу попросити німого дядька-сусіда, в якого є фотоапарат, щоб сфотографував Василька, і Марія вишле своєму Михайлу фотокартку синочка.

Сьогодні вона вже не встигне на пошту, а завтра попросить подружку віднести листа, або посидіти з дитиною, а вона все таки сходить за милом... Боже, як там Марія і тітка Уляна, чи все в них добре? Але вона поки що не наважувалась до них піти.