XXII

Важко дихаючи, Марія зачинила за собою двері. Засунула на важкий металевий засув. Байдуже, що зараз білий день. Безпека - понад усе. 

Вона повільно опустилася на стілець. Руки і ноги все ще тремтіли, а серце голосно гупало в грудях. Знову почала боліти голова, скроні немов щось стискало. Марія не могла зрозуміти, що ж вона щойно побачила, і що взагалі відбувалося в них дома. А, може, вона дійсно врятувала життя жінки своїм невчасним візитом. Але тепер вона боялася за своє життя і... тільки зараз Марія глянула на мирно сплячого Василька.

 Хвала Богові, все добре, дитина спить. Вона підійшла до люльки, що висіла на селемені, і нахилилась, прислухуючись до тихенького сопіння немовляти. Маленькі пухкенькі щічки і кумедний чубчик, як завжди, викликали мимовільну посмішку. Не можна було не посміхнутися...

Коротку хвилину спокою і зачарування перервав голосний стукіт у двері. Марія зіщулилась і вхопилася за край колиски. 

Якщо це дядько Іван прийшов до неї із сокирою?! Як утекти? Куди бігти? Що робити? Марія принишкла біля дитини і боялася поворухнутись. Через кілька хвилин мовчання вона сподівалася, що гість, хто б там не був, піде геть, вирішивши, що нікого немає в хаті. 

- Маріє, я знаю, що ти вдома... - спокійним тоном почав говорити знайомий голос. 

Це був дядько Іван, як вона і здогадувалася. Жінка так само стояла біля колиски і мовчала, вичікуючи, що ж буде далі. Хоч би він пішов геть... 

Голос чоловіка вже не здавався таким розлюченим, але вона не могла знати напевне, з якими намірами він прийшов. За дверима почулося важке зітхання, і Марія почула нотки відчаю:

- Ти нічого не бачила... Прошу...

Після цих слів вона почула несміливі кроки. Мабуть, він все таки пішов... Ще деякий час Марія не могла зрушити з місця. І тільки тоді прийшла до тями, коли дитина все ж прокинулася. 

- Маленький мій, ти виспався? - лагідно протягла руки жінка до немовляти.

Надвір Марія не виходила з годину, а, може, й більше, і двері теж залишила замкненими. Обклала сина подушками на постелі, а сама готувала вечерю. Поволі тривога розсіювалась, але думки крутилися навколо недавньої ситуації. Раніше Марія не помічала ніякої агресії з боку сусіда, і до сих пір не могла зрозуміти причину такої поведінки. А ще переживала за тітку Уляну - куди це вона втекла? І що ж таки між ними сталося, що чоловік втопився за сокиру?! Дивно...

Марія здригнулася від нового стукоту в двері, а потім полегшено зітхнула, почувши голос сусідської доньки.

- Марічко, ти дома?

- Так, так, зараз... - поспішила до дверей жінка.

- Що це ти зачинилася? - її подружка впевнено увійшла до хати і простягла брязкальце маленькому Васильку. - Дивися, що я тобі купила!

Маленькі ручки вхопилися за яскраву іграшку, а оченятка з цікавістю почали розглядати новий інструмент для забави.

- Та це я зачинялась, коли малого приколихала, то забула відкрити...

- Я на пошту ходила... - таємниче усміхнулася сусідка (тільки Марія знала про її листування із солдатом, котрого дівчина чекала вже більше року). - І твого листа прихопила.

- Від Михайла?  - зраділа жінка.

- Ну а від кого ж? - все так же посміхаючись, віддала їй листа дівчина.

- Ой, нарешті... - зітхнула Марія і притиснула конверт до грудей.

Подружка почала розповідати, як важко служиться її коханому, що вона, прочитавши листа, одразу ж на пошті написала і відправила йому відповідь. Дівчина щебетала без упину, виливаючи Марії всю душу. Розповідала все в подробицях про своє листування, про свої мрії на майбутнє, про все на світі... Судячи з її веселого настрою, вона ще не буда вдома. Марія притихла, не наважуючись, чи розповідати їй про недавню пригоду з її батьками. Хтозна, що чекає дівчину вдома. А, може, батьки вже помирились, і не варто нічого розповідати...

Марія втаїла від подружки сьогоднішній інцидент. І лише після того, як сусідка пішла додому, вона розгорнула конверт із листом.