XIV

Ніч була досить холодною, тому довелося затопити піч. Мати міцно заснула, виснажена роботою, якої в селі завжди вдосталь. Михайло не спав і підкладав дрова, щоб зберегти тепло до ранку. В будинку дійсно стало тепліше з новими вікнами. 

Хлопець підвівся з ліжка і вже вкотре підкинув оберемок сухих полін. Знову ліг і почав прокручувати в голові пройдешній день. 

Марія сказала, що любить його, Михайла! Нарешті! Тепер, коли він упевнений у цьому, він почав мріяти про те, як вони разом виховують дітей, які вони щасливі разом! Невже Михайло мріє про весілля?! Матінка точно б не повірила. Але точно зраділа б цьому! 

Мрії про щасливе майбутнє перервали спогади неприємної зустрічі зі Степаном. Він не все розумів і не все знав. Але з їхньої розмови, із тону хлопця зрозумів, що він ніби прагне помститися. Але й він бачив погляд Степана, яким він пронизував Марію. Напевне, він теж у неї закоханий... 
За цими думкам Михайло під ранок заснув.  

Прокинувшись раненько, почав збиратися на роботу. В голові стояла фраза його Марічки: «ні, я люблю тебе...». Мати здивовано на нього глянула: 
- Що це ти такий радий із самого ранку? За роботою скучив, то радіє так, що йдеш? 
- Так, - кивнув син, поспішно сьорбаючи теплий борщ. 
- Ей, не бреши! – посміхнулася стара і сіла поруч на лавку. – Ти вчора бачився з Марією. Це через неї ти весь час посміхаєшся.  
- Так, - знову кивнув Михайло. – І сьогодні побачусь. Вона покликала мене до них на вечорниці сьогодні. Тому увечері не чекай. 
- Добре, тільки будь розумним. – на цей раз мати нічого не розпитувала і не перечила. 
- Ну все, я пішов. – підвівся хлопець, поспіхом хапають картуза і цілуючи у щічку неньку. 

Після війська Михайло влаштувався на завод. Робота була нелегкою, але іноді йому щастило трохи відпочити, бо часто треба було підмінити шофера, який працював на вантажівці. Добре, що Михайло вивчився ще в армії на шофера, та ще й не одну категорію мав! Андрій тільки зависливо похитав головою, коли він похвалився йому, що тепер має права. 

Увечері мати зустріла його теплими порогами, аромат яких Михайло почув аж на вулицю. Трохи стомлений, але жваво переодягнувся і сів до столу. 
- З чим пиріжки? – запитав він, уже надкусуючи один. 
- Із яблуками. Такий врожай цьогоріч! І компот є, і варення, і ще зостались три корзини... – почала мати перераховувати. 
- Дуже смачні. – похвалив хлопець. – Я зараз трохи перекушу і піду.  
- Добре, - згодилася стара. – Тільки я тобі хотіла дещо розказати... – почала вона, вагаючись. 
- Що? – поглянув на неї Михайло.  
- У нас одна жінка сьогодні була... Вона не встигла на автобус і попросилась до нас, почекати наступний. – мати почала невпевнено говорити. – Ми з нею трохи поговорили. Вона сказала, що знає Марію, бо вона з їхнього села.  
- Ну то й що? – спитав Михайло.  
- Вона почала мені розповідати про неї, про її сім’ю... І так її брудом поливала! Сказала, що і лінива,  руки не звідти ростуть, і гуляща... з усіма хлопцями знається.  Іще сказала, що в них у сім’ї взагалі всі такі. Так корову занехаяли, що вона встати не може. На пасовисько її ледь підіймають. Не знаю, але мені здається, що вона неправду говорила... Я ж бачила, як вона допомагала з вікнами. Спритна така, руки так і ходять! І на гулящу вона не дуже схожа. Мені здалася досить вихованою і скромною. Не знаю навіть, що тобі порадити. Але роздивися добре, не роби поспішних рішень. 
- Ого... – тільки і зміг вимовити хлопець. Це вже вдруге до нього доходять подібні чутки.