XIII

Як тільки почало світати, Марія підскочила з постелі і почала збиратися. Одягла красиву блакитну сукню в горошок і накинула светр на плечі. Зібрала волосся і одягла свою нову шаль. Знову глянула в дзеркало. Синця вже не було видно, але її дратувала ця пов’язка – вона привертала до себе увагу. Скоріше б її зняти! 

На розі, де сходилися дороги із сусідніх сіл, її чекав Михайло.  
- Привіт, ти така красива сьогодні. 
- Дякую... – дівчина трохи зашарілась. 
- Сідай, я тебе підвезу. Так швидше доїдемо. 

Хлопець кивнув їй на велосипед. Марія трохи вагалася. А якщо хтось побачить їх? І знову підуть плітки... Але потім все ж таки сіла на велосипед. До міста ще далеко, десь півгодини... Так вони точно швидше дістануться до поліклініки. 

Нарешті зняли ту кляту пов’язку! Лікар навіть дав їй дзеркальне, щоб вона могла поглянути. Синця справді вже не було. Око було трохи червоне, ніби вона плакала, але сліду від тернини не було. Після огляду лікар лікар запевнив, що все в порядку: 
- Зараз усе стабільно, запалення проходить. Тобі треба буде капати краплі щодня декілька тижнів. Можливо, з часом трохи погіршиться зір. Зараз ти нормально бачиш чи є якісь зміни? 
- Ні, начебто нормально... – відповіла трохи невпевнено  дівчина, оскільки після пов’язки їй було трохи незвично. 
- Тоді я припишу тобі ці краплі, а на огляд прийдеш через місяць. 

Поспішно покинувши кабінет, Марія вискочила в коридор і побачила Степана, котрий розмовляв із Михайлом...  
Її серце затріпотіло в грудях! Що він йому наговорить?! Що робити? Підійти і забрати Михайла? Чи піти геть і зробити вигляд, що вони приїхали не разом? 

Хвилину подумавши, вона все ж пішла в їхньому напрямку. Серце шалено колотилось у грудях і, здавалось, зараз вистрибне...  
- Привіт, - перебила вона їхню розмову. 
Степан повернув обличчя і зустрівся поглядом з Марією. Сірі очі його випромінювали злість, змішану із відчаєм... Марія дивилась на нього з відразою.  І він, здається, це помічав.
- Привіт, Марусю. – відповів їй Степан. – Тобі вже краще, бачу. Вітаю... 
- Так, дякую. А ти тут що робиш? 
- Я... та по роботі довідку треба про стан здоров’я, то зайшов, побачив знайоме обличчя... ось трохи поговорили. – заметушився хлопець.  
- Добре, я поспішаю трохи. Щасти! – ввічливо відповіла Марія і зиркнула на Михайла.  
- Ходімо, - сказав Михайло, глянувши на неї, і простягнувся руку Степану, щоб відкланятись. 
Степан неквапливо витяг руку з кишені і потиснув руку суперника, все так же не відводивши погляду від Марії. 

- Хочеш, кудись сходимо? – спитав Михайло у дівчини, коли вони вийшли. 
- Ні. Краще додому. – відповіла вона, дивуючись його спокійному тону. Марія на його місці почала б допит ще тоді, у кінотеатрі... 

Зупинившись на роз’їзді, Михайло глянув на дівчину і спитав: 
- Тебе можна провести додому? Твої батьки не будуть проти? 
- Ні, зараз нікого вдома немає, тільки Софія... Але батьки б нічого не сказали, ти ж просто провів мене. – усміхнулась Марія. 

Вони ще трохи проїхали, а потім пішли пішки, бо дорога стала вужчою і почала підійматися поміж великих дерев, ховаючись у хащі. Марія жила майже на вершині гори. Половина їхнього села була розташована біля пологого підніжжя, а решта хатин поступово підіймались по схилу.  

Ішли мовчки, кожен думаючи про своє. Нарешті, Марія порушила мовчанку: 
- Ти не спитаєш, хто такий Степан? 
- Ні, ми вже познайомились. – відповів їй Михайло.  
- І ти не спитаєш,  звідки я його знаю? 
- Ви живете в одному селі. Що тут дивного, якщо ви знайомі? – таким же спокійним тоном відповів хлопець.  
Марія здивовано поглянула на нього. Але вирішила все ж розпитати: 
- А про що ви говорили? 
- Про тебе. – відповів хлопець.  
- І що ж він сказав?  - спитала дівчина, піднявши брови. 
Михайло, трохи помовчавши, повернув голову до неї і вони зустрілися поглядом. 
- Що ти красива дівчина. Хороша... але гуляща трохи. Що в тебе вже було багато хлопців,  і що мені пощастило теж. – як по тексту вимовив Михайло.  

Пекучий біль обпік груди дівчини, і вона зупинилась. Вона не знала, що відповісти. Та й не було потреби щось говорити. Марія вже пошкодувала, що поставила таке питання. І пошкодувала про те, що вони з Михайлом сьогодні разом поїхали. Так би він, можливо, не зустрівся зі Степаном...  
Михайло зупинився теж. Стояли мовчки. 

- І ти віриш йому? – нарешті вимовила Марія. – Якщо так, то не плекай марні надії. Я не така. А якщо хочеш просто розважитися, тоді нам не по дорозі. Нам більше не варто бачитися. 
- Ні. – відрубав раптом Михайло. Його тихий голос змінився. Як це «не варто бачитися»?! Він не зможе без неї. – Я думаю, він тебе любить... – знову спокійним тоном продовжив він, – тому говорить так, щоб я погано про тебе думав. Але я не вірю. Я не помітив нічого такого... Ти не така. – він знову глянув на неї, і Марія потонула в глибині його очей, з хв

- Дякую... – сказала вона, опустивши погляд і тихо зітхнувши. Дівчина прокручувала в голові можливу розмову про те, хто такий Степан і чому він так реагує на Марію. Вона була певна, ця розмова колись буде зачеплена, і їй доведеться все розповісти. Але знову мучило питання: як відреагує Михайло? Вона була заручена, навіть заяву до РАГСу подали... а потім... скільки всього треба пояснювати! В неї знову розболілася голова. Скоріше додому, випити чаю і трішки заснути...  Марія неквапливо рушила вперед. Михайло рушив слідом, все таки наважившись на питання: 
- То він тебе любить? 
- Я не знаю. – відповіла Марія, подумавши хвильку, і продовжила путь. 
- А ти його? – видихнув Михайло. Голос був спокійний, але в душі все палахкотіло. Він їй признався в коханні, але вона ще жодного разу не відповіла йому. Може, вона кохає іншого, і вирішила на зло Степанові зустрічатися з ним. 

Марія знову зупинилася, збираючись з думками... Михайло стояв позаду, і, здавалось, стук його серця чули обоє.