X

Зранку в Михайла був більш піднесений настрій, ніж учора. Нарешті він зміг поговорити з Марією сам на сам. Сьогодні дівчина повинна йти до лікаря і згодилася з ним побачитись у районі. Треба буде її в кіно запросити, або в кав'ярню. І квіти купити.  

Ще звечора хлопець позичив у сусідів велосипед, бо до їхнього місця зустрічі кілометрів з десять. Некрасиво буде запізнитись!  

По дорозі зустрів Андрія, який став підозріло розпитувати, чого це Михайло вибрався у недільну сорочку і піджак. Та хлопець відмахнувся, мовляв, йому треба у важливих справах до міста. Насилу відбився, добре, хоч не ув'язався за ним, кудись поспішав. 

Припаркувавши свій транспорт біля поліклініки, юнак став підійматися сходами, що вели всередину нового двоповерхового приміщення. Раптом він запримітив у коридорі знайому постать – біля стіни в куточку стояла молодша сестра Марії, яка нетерпеливо виглядала когось, постійно визираючи у вікно. Побачивши Михайла, вона радо помахала йому рукою: 
- Привіт, ти один? 
- Вітаю, так. А де Марічка? 
- Вона зараз вийде. Ти часом Андрія не бачив? – поцікавилась вона. 
- Бачив дорогою, він кудись ішов, - відповів їй хлопець. 

У цей момент із кабінету вийшла Марія, одягнена у широку чорну спідницю трохи нижче колін, зелену блузку з маленькими квіточками і в’язаний светрик, який був накинутий на плечі. На голові була така ж, як і вчора, темна хустина. 

Вона глянула на Михайла і сором’язливо усміхнулась, ховаючи знов своє обличчя. Михайло посміхнувся навзаєм, і про себе подумав, що його подарунок буде їй личити. Шкода, звичайно, що він не знайшов, де купити квіти, але поруч був магазинчик, де юнак придбав красиву шаль ніжно блакитного кольору. Вона не буде такою понурою, як ця хустина. 

Внизу, біля велосипеда на них чекав Андрій, якому дуже зраділа Софійка. 
- Чому ти не сказав мені, куди йдеш? – запитав Михайло друга. 
- А ти? – засміявся той, - до речі, я вернувся додому по сорочку. А то ти он як вибрався, а я тебе як побачив, то думаю: це ж тепер усі дівчата твої! 
Усі дружно засміялися. Потім вирішили піти в кіно.

  
Марія сором’язливо ховала своє обличчя від оточуючих, трохи ніяково почувалася серед людей. У кінотеатрі було багато молоді,  в основному пари юнаків та дівчат, що трималися за руки та мило щебетали. Тому, щоб не тиснутися всередину, їм довелося зайняти місця аж біля самого виходу. Софія та Андрій сіли поряд, теж узявшись за руки. Вони про щось шепотілись між собою, певне, обмінюючись якимось своїми таємницями. Марія ж постійно куталась у свою хустку і светр, ховаючи руки. Вона взагалі не любила показувати свої почуття на людях, і до поведінки сестри ставилася дещо з осудом. Навіщо проявляти свої відносини при чужих? А ще гірше – якщо побачить хтось із знайомих, то одразу рознесе по селу погану славу. 

- Марусю, це ти? – почувся збоку знайомий і до болю неприємний голос.  
Дівчина, здавалося, враз побіліла, і вже не чула ,про що там говорили на екрані. Ну не може бути, щоб їй так щастило... 

Так і було: біля виходу стояв Степан, зміряючи поглядом молодих людей. Поруч стояла повнолиця дівчина з білими кучерями. Марія швидким поглядом окинула її дорогий одяг, і була певна – батьки вже знайшли йому вигідну партію. От і добре. Хай лишить її у спокої. Демонстративно відвернувшись на екран, відшукала руку Михайла і міцно стиснула, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не хоче зав’язувати розмову. 

Парубок перевів погляд на Михайла і несподівано протягнув йому руку: 
- Вітаю, я Стьопа! 
- Михайло, приємно познайомитись. 
- Марусю, я чув, що з тобою сталося... 
- Ми йдемо до буфету? – розмову перервала невдоволена супутниця Степана, відтягнувши його за рукав. 

Марії стало легше, але вже не хотілося дивитись кіно. Скоріше б додому! Але вона обіцяла Софії, що візьме її з собою, щоб та могла побачитись із Андрієм. Тому ще сильніше втиснулась у крісло і мовчки дивилась на великий екран. 

Михайло сидів геть збентежений, зовсім нічого не розуміючи. Йому було приємно, що дівчина взяла його за руку, хоча він і не наполягав. Але все ж, мучило питання: хто цей юнак?, і чому Марія так на нього зреагувала? Але він не буде нічого розпитувати. 
... 
Вже біля самого порогу хлопець згадав про подарунок і сором'язливо протягнув його дівчині: 
- Вибач, я не купив квіти. Це тобі. Не одягай свою темну хустину, вона дуже понура... 

Марія зашарілась, але взяла шаль, здивовано її розглядаючи. Потім тихо мовила: 
- Вона така ж синя, як твої очі... Дякую...