VIII

Минуло близько двох тижнів, як Михайло востаннє бачився з дівчиною, що заполонила його серце. Він сам себе не пізнавав, став ще більш задуманим, ніж завжди. Останнім часом все менше спав і їв. Ночами снилися виразні карі очі, дві плетені косички і тоненькі вуста. Михайло навіть почав думати про те, чи віддали б за нього дівчину, та й чи схотіла б вона... Якби матінка прочитала потік його думок, точно б не повірила! 

Вікна тим часом майструвались і хлопець з надією чекав на столяра, оскільки той, можливо, прихопить із собою доньку. Тоді він точно запитає її, чи хотіла б вона з ним ходити, чи подобається їй Михайло, і він точно зізнається, скільки ночей уже не спить і мріє про зустріч. Він скаже Марії про свої почуття, які накрили його ще з першого погляду. Того самого вечора, коли вона увірвалась до будинку, за столом якого йому сватали іншу. Так же стрімко і впевнено вона увірвалась до його серця. 

Через декілька днів хлопця сповістили, що по обіді привезуть частину вікон, і їх можна буде встановити. Тому Михайло зостався вдома, щоб допомогти з установкою, і не тільки. Та коли на подвір’я заїхав віз, він розчаровано схилив голову і важко видихнув. Сподівання були марними. Поряд із батьком на підводі сидів старший син, теж трохи схожий на Марію, такий же русявий, кароокий і спритний.  

- Добридень, пане. Я зостався вдома сьогодні, думаю, треба Вам допомогти. – привітався парубок і почав м’ятись, не знаючи, куди б завести розмову, щоб ненароком спитати про Марію. Але з будинку в цей момент вийшла стара і виручила сина: 
- Доброго дня! Це Ваш син? Схожий на Вас! Ви минулого разу з донечкою були, така вправна! – защебетала мати. 
- Вітаю, так. Але цього разу робота важча, не для дівчини. – понуро мовив чоловік. 

Чоловіки потисли руки і взялися до роботи. Михайло за своєю вдачею більше любив змовчати, тому розпитувати нічого не наважився. 
Чоловік мав рацію: вікна досить масивні і важкі, тому він не міг уявити, як би тендітна дівчина могла допомогти з такою важкою роботою. По завершенні дня майстер пообіцяв доробити столярку за тиждень. Тому хлопець вирішив іще почекати.  

Увечері, накриваючи на стіл, мати не могла нахвалити, як красиво і просторо зробилося в хаті з новими вікнами. Вони були значно більші, міцніші, із гарно вирізьбленими узорами на ставнях. Вдень кімната здавалася просторнішою, через те що зараз більше сонячного проміння потрапляло через широкі шибки.  Мати щебетала щось про нові штори, скатертинки, а син постійно кивав головою у знак згоди, хоча й половину з усього не запам’ятав і не розумів. Хороша скатерть, чого це вона сюди не пасує... Тому він просто стомлено сидів і з усім погоджувався. 

Як би ненароком на вечерю нагодився Андрій, який проходив повз, і, звичайно ж, теж хотів побачити обновку. 
- Красиві, - мовив він, - цей чоловік дійсно майстер свого діла. Може, і я зароблю грошей до весни, і теж нам замовлю. 
- Дивися, а то ще на інше треба буде до весни заробляти! – хитро усміхнулася стара. 
- Та ні, мою дівчину ще заміж не віддадуть, це точно. Негоже старших обганяти.  
- А хіба вона в тебе одна? – із здивованим смішком глянув на нього Михайло.  
- У серці – одна. – засміявся Андрій. 
- Ех ти! – посварилася пальцем жінка. – Що ж це за бідолашна, що в тебе в серці? 
- Цього ж самого столяра донька. 
- Марія? 
- Та ні, найменша... Софійка. Але я її вже з тиждень не бачив. Вона мусить доглядати за сестрою. А з Марією, до речі, сталася біда. Я точно не знаю нічого, але, казали, з дому нікуди не виходить... Напевно, щось серйозне... 

Михайло зблід. Потім відчув на спині холодний піт, і не розумів, що йому тепер робити. Невже те, що він зараз чує, це про ту саму дівчину? Як йому тепер вчинити? Він не зможе просто вдавати, що нічого не знав і не чув. Треба було спитати в батька, може, той розповів би хоч щось. А як тепер він дізнається, що трапилося? Невже все так погано, що за нею потрібен догляд? Думки роїлися в голові хлопця наперебій, а він просто сидів за столом і не міг сказати ні слова. 

Мати з Андрієм переглянулись, і тоді друг мовив до Михайла: 
- Якщо хочеш, давай сходимо завтра... 
- Ні, я сам.