VI

  Зранку батько з донькою рушили до сусіднього села,  взявши з собою всі необхідні інструменти та схеми. Будинок був зовсім невеличким, проте в ньому багато вікон. Одна стіна у коридорчику була повністю засклена, через що у хаті було дуже сонячно. Роботи тут дійсно багато, як і казав батько. Вікна були великими, але хиткими, тому замінити треба буде всі.  

   На поріг вийшла немолода жінка у темній хустині, накинутій на плечі, і чемно запросила гостей увійти. Марія сіла на краєчок великої дерев’яної лави і почала оглядати кімнату: підлога була помазана глиною (а в них дома поли вже були дерев’яними), стеля побілена, на стінах висіли ткані килими, ікони... Одна з них була намальована фарбами, покладена у золотисту рамочку під склом, і виділялася з-поміж інших. Все решта виглядало досить скромно, але акуратно. 

   Батькові запропонували сісти край стола, який був застелений білосніжною скатертиною, обплетеною красивими торочками, Марія, до речі, теж би такі сплела сама. Вона й вишивати вміє, і в’язати, і ткати. Минулого місяця вишивала рушники дядьковим дівчатам, і вчила їх, але не виходило... 

- Прошу, чай із шипшини, - усміхнулась до неї господиня. 
- Дякую... 
- Як тебе звуть? 
- Марія. 
- Дуже приємно, - посміхнулася знову жінка, і дівчина звернула увагу, що в неї такі ж сині очі... 
Мабуть, це його мама. Цікаво, а де ж він? Але запитувати не стала. 

   Коли вийшли надвір, Марія побачила одяг, що висів на грядці, і подумки примітила, що хлопець досить високого зросту, бо до того якось не дуже його розгледіла. Поки знімали мірки, вона весь час оглядалась,  чи бува ніде немає того парубка... Вони хоч адресу не поплутали?! Та ні ж, він певно пояснив батьку, куди їхати!  

... 
   Пізно увечері Михайло повернувся з роботи, і мати, накриваючи на стіл, мов відзвітувала: 
- Мірки вже зняли. Сьогодні був чоловік той, столяр, із дівчиною. Спритна така, хазяйновита. Так йому помагала! І тут потримати, і там подержи, і це запиши... Всюди встигала. Таку б нам невістку. 
- Я ще не збираюсь... – почав Михайло. 
- Та ніхто ж тебе завтра під вінець не потягне. Я просто кажу: гарненька така, роботяща... Ну ти б придивився. Я з нею вже познайомилась. Марія звуть. 
- Марія? – здивувався син. 
- Ти з нею знайомий?  
- Та ні, бачив просто. 

... 
   Вже вкотре Михайло не міг заснути. Півночі думав про те, що якби ж він тільки знав,  що дівчина приїде з батьком, точно б не пішов на роботу. Сказав би, що хворий. Щось би точно придумав. Але ж вона з батьком була. Що б він їй сказав? Михайло й так сором’язливий, а тут іще батько... А чого це вона приїхала? Може, сподівалась його побачити... З цими думками він під ранок заснув.