Глава 3

Ми з Літіцією вийшли у парк. Перша думка яка прийшла мені в голову, коти я побачила цю красу це чому я не прийшла сюди раніше. З всіма цими новинами котрі впали на мене наче лавина я геть забула за той мальовничий пейзаж котрий я побачила, коли вперше розплющила очі в цьому світі. 

Тут був доволі великий парк повний неймовірно красивими деревами, квітами та кущами. Він наче був втіленням зелені, панування природи. Все квітло й виглядало просто не перевершено. Квіти були настільки різними, але при цьому так вдало поєднувалися в композиції. В душі я віддавала шану тому садівнику котрий зробив цей витвір мистецтва. Все було в кольорах, деяких квітів я у своєму житті не бачила жодного разу і якщо говорити відверто не впевнена в їх існуванні взагалі. Це все було просто настільки захопливо, що в мене навіть перехопило подих від цієї краси. Ще й гори які виднілись в далечі додавали неабиякого шарму цьому місцю. Повітря тут було настільки чистим та я не знаю якимось магічним хотілося дихати й дихати, воно й близько не стояло я тим що було в наших містах, та навіть запах лісу не можна порівняти з цим неймовірним ароматом природи. Воно було настільки чистим, не забрудненим якою промисловістю, настільки ароматним через рослини, що хотілося дихати ще і ще.

- Боже як тут гарно. - сказала я нарешті приходячи до тями від цієї неперевершеної краси природи. 

- Так мені теж дуже подобається це місце. Завжди коли в мене є така можливість я приходжу сюди й насолоджуюсь гармонією природи. 

- Дійсно тут є чим насолоджуватися. Тут просто неперевершено. 

- Так тут магічно підтримують цвітіння рослин майже цілий рік, тому тут так гарно, але навіть атмосфера цього місця просто неймовірна. 

- Не дивно, бо тут дійсно дуже гарно, всі рослини виглядають чарівно й окремо й поєднуючись в композиції один з одним. Це місце створила людина яка дійсно мала не абиякий талант. 

- Прогуляймось до озера там теж дуже красиво. Впевнена вам сподобається. 

- Звісно. 

- Це озеро було створено штучно, про нього є одна дуже красива, але й дуже трагічна історія кохання. 

- Розкажеш? 

- Так, звісно. Колись дуже, дуже давно одна з жриць закохалась в короля. Її кохання було приречене, але вона нічого не могла з собою зробити. Правитель знав про її почуття, бо вона постійно шукала приводу зустрітися з ним і навіть відповідав на її почуття. Але ні він не міг взяти її у дружини, ні вона не могла покинути храм. Вона була відданою служницею і не мала право на шлюб. Тоді король зустрів дівчину, яку як йому здалося покохав усім серцем, більше він не дозволяв жриці навіть наближатися до столиці, бо боявся засмутити свою кохану. І от коли вона отримала чергову відмову відвідати столицю вона пішла в цей парк в останнє подивилася на цей світ, й покінчила життя самогубством, але вона володіла магією води тому коли вона померла, Богиня вирішила залишити їй життя і перетворила на озеро котре тепер радує око. Проте коли король дізнався про смерть жриці він відчув, що втратив половинку себе, він приїхав сюди й побачивши озеро на яке перетворилась кохана взмолив Богиню повернути її, кажучи що вона сама не давала йому одружитися з нею, благав покарати ту хто, застосувала до нього чари кохання. Богиня почула його прохання й перетворила ту жінку на статую й артефакт, котрий від того дня і до кінця часів служитиме, щоб поєднувати два кохаючи серця. Відтоді не важливо хто призначений долею королю, якщо цей артефакт поєднує їх душі це воля богині й ні хто не може цьому протистояти. Від тоді озеро не пересихає не зважаючи на те, що жодне джерело його не підпитує, воно просто існує. 

- Дійсно дуже сумна історія кохання. 

- Так, але думаю що після смерті короля їх душі з жрицею возз'єднались. Принаймні  хочу в це вірити.  А озеро залишається згадкою про те, що кохання це великий дар богині й ним не можна нехтувати, бо втратити щось подібне дуже боляче. 

- Можливо ти й права. - тут ми вийшли до озера і воно дійсно було дуже гарне таке прозоре, що можна було побачити найменші камінчики на його дні, рибок що плавають на стільки вона була прозорою. На поверхні знаходилось красиве латаття. - Дійсно тут неймовірно гарно. 

- Можемо тут посидіти. - дівчина показала на альтанку неподалік. 

- Так давай, хочу ще насолодитися цією красою.

Ми просиділи насолоджуючись природою доволі довго, так приємно нарешті побувати в подібному місці. Бо я весь час працювала і навіть не мала змоги зробити щось для себе, подорожувати, бачити такі місця. Тому було таке відчуття, наче доля вирішила дати мені змогу відірватися від гаджетів і пожити для себе, але потім приходило усвідомлення, що це останній мій спокійний день, бо потім мені потрібно буде поїхати в академію, і викладатися вже там на повну, щоб хоча б наблизитись до рівня тих знань котрі мають жителі цього світу у моєму віці. 

***

Вчорашній вечір був дійсно казковим, а от ранок, ранок був геть не схожим на казку, скоріше на якийсь забіг. Я проснулась доволі рано, через передчуття поїздки і як тільки збиралась вдягатися до мене прибігла Літіція. В руках у неї була неперевершена сукня красивого зеленого кольору. 

- Це вам вдягайте, ту сукню в якій ви ходили можете лишити тут, або я зараз швиденько збігаю і покладу до  скриньки з вашими речами. Як ви хочете? - я не в тому положені, щоб розкидуватися речами. Тому я вирішила, що краще залишити собі сукню, тим паче вона мені подобалась.