Глава 1

Мені казали здатися, мені казали відступити, не ризикувати. Чомусь навіть моя родина вирішила, що підтримувати мене, мої ідеї не варто. Проте я була б не я, якби я слухала всіх хто норовить дати пораду, котру я не прошу. Коли людина намагається робити, щось нове не звичне, не зрозуміле іншим у людей виникає страх. Більшість просто звикла сидіти на одному місці й думати, що все ок, а якщо не ок, то скоро буде. Проте в цьому житті я дуже добре засвоїла один урок: ніхто тобі не допоможе, якщо ти не допоможеш собі сам. 

Життя, мабуть, з самого початку дало мені зрозуміти, що легко мені не буде. Я була середньою дитиною в родині й класичним прикладом невидимки. В мене є розумниця сестра, котра старша за мене на три роки. Вона гарно вчилась, закінчила ВНЗ з червоним дипломом, і була я завжди середня, завжди не дотягувала до її рівня. Мені завжди ставили її в приклад, навіть зараз, що доволі смішно, як на мене. Лише тоді коли я сама усвідомила, що не можна когось порівнювати, що ми з сестрою різні люди, в нас різні прагнення я наче звільнилась від кайданок, котрі сковували мене. Також я маю молодшого брата. Він справжній шибеник, постійно влізав в неприємності, навчання його не цікавило від слова зовсім, проте саме цікаве що для нього то було і залишається нормою, бо він чоловік завжди зможе знайти собі роботу. Думки мами мені ніколи  не зрозуміти, скільки я б не намагалася.

Все своє життя я чую від матері, що роблю щось не так, що я якась не така, що все чого я досягла це так пощастило. Саме тому я не можу ні як налагодити з нею стосунки. Вона просто не хоче мене сприймати, для неї я лише якась не правильна дитина, іноді мені навіть здається, що вона шкодує, що народила мене. З її сторони завжди було упереджене ставлення до мене. А зараз коли я почала чогось досягати вона знецінює і це, а що сме цікаве при цьому намагаючись змусити мене допомогти сестрі пройти мій шлях, або хоча б взяти її до себе. Напевно в нормальній родині так би і було, проте в нас не нормальна. З сестрою в нас напружені стосунки, через постійну конкуренцію в дитинстві, та й зараз вона звикла, що їй все приносять на блюдечку. Так повелося з самого дитинства, щоб вона не хотіла їй давали. Спочалку це були відпочинки, подарунки, а потім ВНЗ в який вона мріяла поступити, але на бюджеть не пройшла, а згодом допомогли знайти і роботу. Саме тому я не хочу їй ні допомагати, ні тим паче брати до себе, бо працівник котрий мене не поважає це не те що мені потрібно. Та й знаючи Кіру користі від неї буде мало. Вона радше постійно буде дорікати мені й казати, як і що потрібно робити правильно. Проте це правильно лише на її думку. 

Світлим сонечком нашої родини завжди був і залишається тато, це єдина людина яка могла вгамувати мамин характер. І дійсно вони дуже сильно кохали один одного. Хотілося б і мені колись зустріти людину, яку я зможу так сильно покохати. Поки ж за всією купую роботи в моєму житті я просто не встигаю навіть підтримувати стосунки з усіма друзями, не те щоб шукати власне кохання. Тато завжди ставився до всіх однаково тому, мабуть, всі ми дуже його кохаємо.

Зараз мені 23 і я маю свій інтернет-магазин, так нехай на сьогодні ми тільки розвиваємося, але він вже приносить мені непоганий дохід, що не може не радувати, адже я вклала в нього купу своїх сил, праці, нервів та й грошей в цілому теж.

Коли я почала отримувати перші гроші зі свого магазинчика більшість моїх родичів почали впевнювати мене, що мені просто пощастило. Але чомусь не пощастило Кірі, котра працює в банку з дев’ятої до шостої, не пощастило Лесю, котрий зараз весь час тусується вдома. Пощастило мені котра працювала з ранку до ночі безвихідних, пройшла мільйон курсів, мала безліч спроб знайти хорошого постачальника та ще купу різного як робила, так і роблю зараз. На думку ж інших мені просто пощастило, мене дратує коли так говорять. Щастить лише тим хто працює і чогось прагне от і все.  

На сьогодні у нас запланована сімейна вечеря і я вже морально готуюсь до порціїм докорів та прохань, до чергового знецінення мене та похвали для сестри. Купивши смаколиків, всяких прикольних штук в магазині я поїхала додому. На порозі мене зустріла мама, вдома ще нікого не було, тільки брат та мама. Він як зажди був поглинутий комп’ютером тому більше ніж просто привітання я з нього втягти не змогла та пішла на кухню допомагати мамі. 

- Не потрібно було стільки нагрібати, в дома все є. - сказала мама як тільки я зайшла на кухню. 

- Знаю, але мені хотілося зробити приємно.

- Ну звісно, а може просто похизуватися своїми статками, що ж я рада, що ти в нас така молодець, все сама робиш.- в голосі мами чувся радше докір аніж похвала.

- Мамо, не починай, будь ласка. Ми зібрались тут не для того, щоб сваритися, а на сімейну вечерю.

- Добре, йди сюди, чого встала в проході допомагатимеш, все одно ще сестра твоя не приїхала. В неї робота є тому вона затримається. - о тепер все зрозуміло, до чого йшла ця розмова, знову. Тому я стрималась і вирішила не звертати увагу на випад в мою сторону. 

- Так, добре.- наче не помічаючи другої частини речення я почала допомагати з нарізкою.

- Твоя сестра скоро виходить заміж ти в курсі? 

 - Так звісно вона казала. 

- Я хотіла спитати, що саме ти плануєш дарувати, бо ще подаруєш якусь фігню.

- Якщо відверто я ще не вирішила, час ще є тому подумаю.

- А я вже знаю, що ти можеш подарувати. 

- Дійсно? І що ж?