13.2

 Спогади про наставника та друга, з теплих переросли в болючі.  Я згадав, як разом з своїми людьми перебрався в палац Стоун. Це відбулося близько двадцяти років тому. Ще за три дні до завершення місії Лестрата Айєстоун, він мене представили перед усіма, як спадкоємця та нового господаря. За три дні до його жертви собою. Це були три найважчі днів для мене.  Ніколи не забуду розвіяння мого друга Лестрата. Було важко втрачати, провожати в останній шлях близьку людину, друга, наставника, мого героя. Навіть  більш важче ніж знову відпускати мою кохану Вітану. Було страшно, що не впораюсь з обов’язками котрі зненацька лягли мені на плечі. Але мушу, я дав обіцянку Лестрату. Він на мене розраховує...

 Справи спочатку йшли не дуже, хоча всі прийняли мене, підкорялись але я не міг сприйняти того, що трапилось. Було боляче бачити, як розвіюється душа та тіло друга. Це було навіть важче ніж дивитись в слід карети, що знову відвозить подалі від мене Вітану. З думкою, що вона ніколи не стане моєю, я почав поступово миритися. Їй на зло одружувався. Шукав її в інших жінках та не знаходив. Довго зі мною ніхто не витримував.

 Через пару місяців я запросив в палац Стоун переїхати моїх синів від перших шлюбів та третю дружину. Якщо чесно, то не хотів цього але вона чекала дитя, тож дуже хотіла бути поруч… Мабуть я безсердечний… Ні, не мабуть. Своє серце я віддав Вітані. Скільки намагався її забути… Скільки знаходив собі втіх але жодна з красунь, і близько не змогла так підібратись до мого серця, як моя сонячна дівчинка... Хоча вони дарували мені найдороще - дітей.  Жаль...