2

Демей.

 Настрій гірше нікуди. Ранок почався з чергової сварки: батька з Сарейєм. Останній ще й посмів шукати в мене підтримки. За, що і мені влетіло від батька. І, що брат собі думає. Невже вважає, що хоч хтось стане на його сторону після усього? А тим більше я? Тай вона, як може все це далі дозволяти? Мені навіть поцілувати себе не давала, а він скільки років її принижує. Ненавиджу Сарейя. Нам усім не переливки через його вихідки. Сварки між кланами можуть перерости в війну.

 Гуляючи уже третю годину, злість починала втихати.

 Звуки бою...

 Зі сторони людських земель вони все частіше лунають. Я не збирався туди йти... Але викрик “ - Я хочу жити”, такий відчайдушний, наповнений сильною енергією. Він змусив моє серце битись, як ніколи. Змусив мчати туди з всіх сил.

 Хотів спочатку зайняти позицію на високій скалі щоб розвідати все. Не встиг залізти на неї, під ногами почала відходити земля. Наче з неї щось виривалось. Пару секунд і я вже падаю в прірву, що утворилась на місці де щойно стояв. Ледь встиг схопитися за якусь гілку, що стирчала малим деревом зі скали, на котру планував залізти. Ніколи не бачив нічого подібного, що це за магія. Я висів на висоті десятка метрів. Гілка надто тонка, могла не витримати. Довелось залізши на сусідню гілку, значно товстішого дерева. Як міг старався все роздивитись.

 Поле бою, з розкиданими по ньому лицарями, в перемішку з тілами явно ворогів. Сильно відрізнялись червоні накидка з гербами в формі лебедя і повністю сірі одежини, що зазвичай носили наймані вбивці. Іноді вони старались переховуватись на наших землях. Я з братами та вартовими добре потішались, лякаючи їх.

 Все це тягнулося кривою, кривавою лінією. Зрозуміло, що тікали від переслідування. Найманців було майже у два рази більше. Найближче до мене знаходилась розтрощена карета, явно вельможі. Про це свідчило золоте колесо, що валялось неподалік та дверцята з гербом того самого лебедя, що і на накидках лицарів. Всі інші частини карети були розтрощені.

 Та вразило те, що поруч неї був шмат м'яса. Я не одразу зрозумів, що це може бути людина, саме чорні чоботи зі шматком плоті в одному, дали мені це зрозуміли. Трохи далі ще два таких же докази. Їх тіла нагадували розчавлений під колесами помідор... Хто міг це зробити?

 Крутив головою, не міг зрозуміти, що не так...

 Гігантські кам'яні люди. Ось, що не так!

 Я не міг повірити своїм очам... Так, це були саме люди з каменю. Големи. Про їх існування я знав, хоч жодного разу не бачив, але багато читав. На території ніколи не було големів. Принаймні я про це не знав. І гори, якими насправді були големи, ніколи не віддавали магією. А зараз вони ось тут, стоять переді мною. Магічний фон від них такий сильний, не можу повірити, що його раніше не було.

 Знову подивившись на големів, побачив, що з різних сторін на них стирчали дерева і мох. Але в більшості місць вони були без будь-якої рослинності і зовсім чорні, наче смола. Хоча це і не дивно, мабуть, це була та сторона, котрою вони були в землі. Кам’яні, розлючені наче монстри големи вже не рухались, але я відчув, як їх почала огортати магія батька ще більше знерухомлюючи.