15. Щур

Якщо колись мені здавалося, що я бачила Асгейра в гніві, то зараз я змогла переконати, що помилялася. Він влетів у зал, наче сніговий вихор. В одній руці він тримав звичний меч, у другій - коротший клинок. Обидва леза були забруднені кров'ю. Багряні краплі виднілися і на дорожньому костюмі чоловіка.

Палаючий погляд Білого Кату зустрівся з моїми очима. Ноги самі підігнулися, і я впала на підлогу. Тремтячими руками, не в змозі відірвати погляд від розлюченого монстра, натягла на плечі свою накидку.

Асгейр відвів очі й подивився на тих, хто сидів за столом. Першим зреагував Болдр. Він схопився на ноги, смикнув за собою Домініку і відійшов якомога далі від Торгніра.

Коли Білий Кат рушив до короля, баронеси з писком підскочили та кинулися до виходу. Торгнір змінився в обличчі, повільно підвівся на ноги.

- Зупиніть його! - скомандував вартовим. Чоловіки приречено кинулися виконувати наказ, але проти маршала не протрималися й десяти секунд. Повітря наповнив брязкіт металу, вигуки поранених. Інші солдати вважали за краще кинути зброю і відійти з дороги чоловіка, але раптом перед маршалом виросла постать.

- Геть з дороги, Фаріде! - прогарчав Асгейр, піднімаючи меч, але бити не поспішав. Остров'янин дивився на суперника без страху, але з повагою говорив рівним тоном:

- У чому причина твого гніву?

Ці двоє добре знали один одного, це було очевидно з першого погляду. Торгнір теж тікати не збирався. Він визволив меч від шкіряної оболонки й дивився на Асгейра.

- Брат зазіхнув на моє! – крізь зуби видихнув маршал. Фарід здивовано моргнув, а потім обернувся до мене. Глянув у вічі, усвідомивши про що говорить Білий Кат. - Заберися з моєї дороги, Фаріде! Я врятував тобі життя колись, але зараз готовий забрати!

Остров'янин так само не рушив з місця, але він повернув голову, звернувся до короля, поставивши коротке запитання:

- Ти знав?

Торгнір розгнівано роздув ніздрі, свердлячи Асгейра поглядом, але все ж крізь зуби зізнався:

- Так.

Фарід здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Повернувся до Асгейра, кивнув і опустив меч, відходячи вбік.

- Асгейр! - вигукнув Торгнір, дивлячись у вічі братові. - Стій, не роби дурниць!

Біли Кат зупинився на відстані трьох кроків від брата. Відкинув убік короткий клинок, залишивши тільки свій меч. Схилив голову, як хижак, готовий до кидка. Заговорив гуркітливим низьким голосом:

- Я допоміг тобі зайняти трон, Торгнір! Поклав до твоїх ніг усю Ольдовію! А натомість попросив тільки одне: залишити мені Валуа!

Повітря вібрувало від майже фізично відчутного гніву чоловіка. В очах короля промайнув неприхований страх перед братом. Але все ж таки він підняв меч, хоч і не втрачав надії відмовити маршала:

- Опусти меч і поговоримо, Асгейре! Ти зараз погрожуєш своєму королю!

Навіть по голосу я змогла розпізнати ту неприємну неживу усмішку маршала, яка колись дуже сильно мене лякала:

- Я вже вбив двох королів. Будеш третім!

Замахнутись Асгейр не встиг. Напругу, що розлилася по залі, розрізав жіночий крик:

- Асгейре, ні!

Власний голос видався чужим. Наче я досі спостерігала за собою збоку. Але зараз гостро відчула, що не хочу більше бачити крові. Не можу дозволити Асгейру вбити власного брата.

Меч Ката завмер у повітрі. Блідий король придивився до очей маршала, виставивши клинок перед собою, і голосно промовив:

- Правильно, Асгейре. Прислухайся до слів майбутньої дружини.

Останні два слова монарх виділив інтонацією. Ще кілька хвилин брати в абсолютній тиші дивилися один на одного, а потім Асгейр різко відвернувся і швидко підійшов до мене. Ривком підняв на ноги, придивився до обличчя. Я посміхнулася, відчуваючи, що якщо заплачу прямо зараз, то він таки позбавить короля Мілаїри голови.

- Виведи її, - тихо доручив комусь Асгейр.

- Слухаюсь, - несподівано пролунав за спиною голос Назаріо. Я здивовано обернулася до констебля. Він узяв мене під руку і повів геть із зали. За нашими спинами зачинилися масивні двері.

- Ваша світлість! - До мене кинулася Альба, підхоплюючи під другу руку, хоч я цілком могла йти сама. - Як ви?

- Нормально, - здивовано вимовила. - Але що ви тут робите?

- Ми зустріли Ката в дорозі, - повідомила покоївка. - Він був більше схожий на розлюченого звіра, ніж на людину. Я думала, він уб'є і нас на місці, за те, що ми залишили вас. Ми розгорнули карету і помчали за ним назад.

- Він сам їхав? - Уточнила відчужено. Альба очікувано негативно хитнула головою:

- Ні, з ним їхав Арне Йансе. Виявляється, бард кинувся на кордон із Джастаною, щоб попередити маршала про те, що коїться у Вомон-ле-Тіссен.

- Треба буде йому подякувати, - втомлено видихнула я.

- Думаю, з ним розбереться третій принц, - задумливо промимрив Назаріо. - Він має намір залишити Валуа за собою.

- Думаю, йому це вдасться, - кивнула, проходячи до своєї кімнати. Назаріо кивнув і пішов, залишивши нас з покоївкою вдвох.