12.2

Зима підступилася до земель Валуа з боку гір, вона спустилася великими пластівцями снігу, що випав у нічній темряві, накрив чорну землю і залишився лежати білою ковдрою.

У герцогстві настало затишшя. Міста були забезпечені їжею, податки помітно знижено. Руйнівна війна, що понівечила південь і центр Ольдовії докотилася до півночі лише відлунням: оповіданнями очевидців, мілаїрськими воїнами, які вільно їздили трактами, та новими порядками. Хоча останніх поки що було мало, я із затамованим подихом чекала, коли ж прийде звістка від короля і наказ обернути жителів підкорених земель у нову релігію.

Але поки що все було тихо.

Коррадо справді почав займатися з Арне. З настанням сильних холодів бард майже нікуди не вибирався з палацу, виявившись на диво теплолюбним створінням. Мені дуже подобалася думка, що пасинок навчиться хоч азам граматики, та і я мала більше часу на роботу.

Без дам Хаген життя у Вомон-ле-Тіссен поступово налагодилося. Болдр швидко втратив до мене інтерес. Він із Домінікою-Франческою відвідав міста Валуа, кілька разів виїжджав на полювання, навіть вирушав у гори. Але найбільше принца цікавив Бертолдо. Я не помилилася відправивши Болдра до вежі з годинником. Якимось невідомим чином чоловіки порозумілися. Винахідник навіть якось поділився зі мною, що вважає другого принца не таким ідіотом, яким той хоче здаватися. У мене таке враження склалося ще тоді, коли Асгейр зізнався, що середній брат добре знається на алхімії.

Загалом я могла зробити висновок, що всі брати Гунар мали відмінну освіту, були досить розумними, але... забрудненими у владі та вседозволеності, якщо можна так висловитися.

На мій сором наші нічні побачення з Білим Катом продовжилися, а на жах - вони мені подобалися.

Щоправда, після того першого разу, я кілька днів ховалась від третього принца. Якоїсь миті йому набридло, він просто підстеріг мене в коридорі біля кабінету, затягнув усередину і замкнув двері зсередини. Тоді сталася перша з наших відвертих розмов.

- Сандро, що трапилося? – Асгейр швидко відпустив мене, але не відходив. Уважно вдивлявся мені у вічі. – Скажи, що сталося? Хтось дізнався про те, що сталося? Тобі було неприємно чи боляче? Я налякав тебе? Та не мовчи ж ти!

- Ні-ні, - я навіть скинула руки в захисному жесті, і заплющила очі. Маршал розгублено завмер, не розуміючи, як взагалі реагувати на мою поведінку. Його спантеличеність майже відчутно повисла у повітрі.

Видихнувши повітря крізь стислі зуби, чоловік зробив повільний крок назад, потім другий. Нарешті опустився на крісло і підпер підборіддя рукою:

- Скажи, що не так, Сандро?

Мені було соромно навіть думати про те, що мене бентежило. Напевно, саме через цей внутрішній дискомфорт я й уникала Асгейра, боялася глянути йому в очі, прикривалася справами та замикалася то в кабінеті, то в кімнаті Коррадо. Добре, що тепер у мене була ще одна зв'язка ключів.

- Я можу наказати тобі говорити! - від металу, що прозвучав, в голосі співрозмовника я несвідомо вирівнялася. Тільки зараз повернулося усвідомлення, що зі мною в кімнаті маршал, що завоював всю Ольдовію, і третій кревний принц Мілаїри. Обережно обернулася до Асгейра, а він уже тихіше і спокійніше промовив: - Але не хочу цього робити. Сандро, скажи мені, що не так.

- Кров, - зізналася я і низько схилила голову. Подумки вже провалилася крізь підлогу, зупинившись навіть не на першому поверсі, а в підвалі.

- Що з нею? – не зрозумів Асгейр. Запізно спало на думку, що маршал просто нічого не помітив, тому що швидко пішов, але міняти тему було пізно.

- Крові не було і... - я намагалася продовжити говорити, але голос просто зник.

- І ти вирішила, ніби що? - підбадьорив мене Асгейр так легко, наче наша розмова крутилася навколо теми погоди або ставок на кінні перегони. Сам же почав перебирати варіанти: - Що я прийму тебе за занепалу жінку? Або як вони тут у вас називаються? Жрицю Діла?

Кивнула.

Маршал хвилину задумливо мовчав, потім по-діловому поставив ще одне запитання:

- І це все?

- Ні, - приречено хитнула головою. - Взагалі, все не так, як мені розповідали.

- Тобі не сподобалося? - Абсолютно беземоційне уточнення. Я швидше відкинула таке припущення:

- Ні, не в цьому річ.

- А в чому? - Продовжував допит Асгейр. Не знайшовши, що сказати, я несміливо підвела голову. І раптом виявила, що маршал даремно намагається зігнати з обличчя задоволену посмішку. Зіткнувшись зі мною поглядом, він навіть прикрив рота рукою, але я відразу знову відвернулась:

- Ви смієтеся з мене, лорде? - від хвилювання я все ще іноді переходила на звичне для мене звернення. З тихим сміхом чоловік підвівся і підійшов ближче. Хрипло нагадав:

- Просто Асгейр. І ні, я сміюся точно не з тебе. Ваше божество продовжує мене вражати. Я ж казав тобі, що Діл ні шиха не розуміє в жінках та задоволенні. Його доля п'яні оргії, але не справжнє таїнство єднання.

Я знову заворожено дивилася у блакитні очі. Маршал торкнувся пасма мого волосся, пропустив крізь пальці, потім ледь відчутно провів долонею по щоці. І навіть від цих легких дотиків моє тіло готове було розплавитися, як сургуч над свічкою, чекаючи, коли його проллють на папір і притиснуть міцною печаткою.