10.5

- Що відбувається? - стурбовано запитала Альба, виглядаючи з-за шторки назовні, але одразу ж випустила тканину з руки та зойкнула. Обернулася до мене, дивлячись переляканими очима: - Здається, це бунт!

Я скам'яніла на мить, усвідомлюючи те, що почула. Зовсім не була до такого готова. Голова була забита зараз іншими думками, але реальність змусила мозок працювати швидше.

- Нам треба повертатися в палац! - розгублено торохкотіла Альба, заламуючи руки. - Треба викликати варту. Треба…

- Альба, ти будеш відповідати за Коррадо! - рішуче перебила я, але передала хлопчика не покоївці, а Арне Йансе. Він дивився на мене без страху, а з цікавістю.

- Що ви знову задумали, леді Сандро? - майже з розпачем спитала служниця. - Я нікуди вас не відпущу. Там розлючений натовп, вони вас розтопчуть!

- А ще там мілаїрські принци, - зауважив Арне, виглядаючи назовні.

Візниця щось кричав у натовп, який загородив проїзд кареті, ржали коні, гомоніли люди, але в карету ніхто лізти не намагався.

- Що саме там відбувається? - поквапила я барда, який вивчав поглядом вулицю. З мого віконця майже нічого не було видно - заважала стіна.

- Якщо це і бунт, Резеда-Сандро, - похитав головою Арне, - то не проти вас, а проти Мілаїри. Люди з вилами й косами насуваються на братів Гунарів.

Йансе вичікувально поглянув на мене, а я не стала більше вагатись.

- Моя леді! - вигукнула Альба, але я швидко зістрибнула на дорогу, підхопила спідниці та попрямувала в тому ж напрямі, куди йшли жителі фортеці.

Асгейра побачила одразу ж. Сильна вольова постать миттєво впадала в око. Він стояв, схиливши голову, наче дика тварина, ніби неприборканий хижий звір, якого загнали в куток, але ще не лишили сил, і тепер він обирає на кого кинутися першим. Мілаїрські воїни оголили мечі та невпевнено поглядали по сторонах, наче не воліли кривдити мирних мешканців, чи просто остерігалися довгих вил. Болдр не злізав з коня, налякано озирався навкруги, шукаючи шлях для втечі.

- Не смійте чіпати герцогиню! - раптово я змогла розібрати крики, які лунали з натовпу і здивовано сповільнила крок.

- Ви тут не господарі! Це ольдовійська земля! Не торкайтеся наших дівчат! - кричали з усіх боків. Я здивовано побачила, як разом із чоловіками, ховаючись за їх спинами виходили жінки: дружини, матері, сестри. Деякі з них навіть підтримували своїх мужів невпевненими криками. Це настільки здивувало мене, що я зупинилася.

- Ніколи не впаде Валуа! Слава Резеді-Сандрі! - раптом цей вигук підхопили з усіх сторін. Моє ім’я лунало розлученими чоловічими й тихими жіночими голосами, а я лише озиралась навкруги. Прийти до тями змусив інший крик:

- Вб’ємо Білого Ката, що посмів осквернити наші землі та герцогиню!

Люди шалено заволали, а я кинулася вперед, намагаючись проштовхнутися через натовп.

- Герцогине! - мене помітив Болдр і тут же вказав рукою: - Он ваша Резеда-Сандра, спитаймо у неї чи ви чините вірно.

Натовп здивовано заозирався. Нарешті, мене помітили. Люди здивовано розступалися, даючи дорогу, і я змогла швидше дістатися мілаїрських воїнів. До мене тут же підскочив третій принц, занепокоєно вдивився в очі:

- Ви що тут робите?! - зашипів ледь чутно. - Де ваші вартові?!

- Я не думала, що мені доведеться брати участь в такому, - я обвела поглядом натовп, який приходив до тями й знову починав ревіти.

- Треба повернути вас до палацу, - вирішив маршал. - Мої люди проб’ють дорогу і…

- Ні! - я рішуче відвернулася від чоловіка та подивилася на ольдовійців. «Нагодувати та розважити» - пульсувала думка в голові. Набрала більше повітря в легені та звернулася до людей:

- Мій хоробрий і відчайдушний народ! Валуа не впало і не втратило гідності, адже вона живе в кожному з вас. У кожному, хто готовий працювати заради рідної землі, хто готовий зберігати мир. Я вважаю за щастя бути вашою герцогинею, і нікому я б не дозволила знущатися з жителів Валуа чи з себе. Чутки, що розлетілися фортецею - хибні. Світлий лорд Асгейр зробив мені пропозицію, яка буде вигідна для північних земель, - я поглянула на третього принца, який здивовано прислухався до моєї промови, і з деякою мстивістю розтлумачила свої слова: - Третій принц Мілаїри запропонував мені стати його дружиною. За це землі Валуа можуть не платити податки в казну цілий рік, - по натовпу пройшлася хвиля здивування. Люди витягали шиї, опускали вили й старанно дослухалися до моїх слів, а я згадувала усе, що ми вичитали з Бертолдо. Рік без податків я дійсно могла попросити, щоправда, підставою для цього було добровільне приєднання земель до Мілаїри, але люди цього не знали. Що ще їм пообіцяти? Голос в думках знов нагадав: «Нагодувати та розважити».

- Землі Валуа відтепер будуть під надійним захистом. На честь цього сьогодні ввечері буде організовано свято. Нове свято, що стане символом нового Валуа, - люди вже розгубили свій войовничий настрій, але виглядали розгубленими. Мені залишилося лише додати: - Збирайтеся на заході сонця біля східних воріт. На святкуванні буде вдосталь вина і сиру з герцогських погребів для всіх охочих!

От тепер публіка вибухнула оваціями. Я задоволено кивнула і повернулася до братів Гунарів. Болдр навіть зістрибнув з коня і тепер стояв поруч з молодшим, вивчаючи мене поглядом.

- Це було приголомшливо, - вимушено визнав Болдр. Тривога, що змішалася із захопленням від власної витівки, вирувала у мені та надала нахабства, тому я навіть не відповіла старшому братові, повернувшись до молодшого. Блакитні очі з гідністю зустріли мій погляд, але тепер мені навіть здалося, що я дивлюся на височенного в порівнянні зі мною чоловіка згори:

- Ваша нічна примха дорого мені коштуватиме, Асгейре! 

Чоловік хвилину дивився мені в очі, а потім зробив те, чого я не могла очікувати. Він схилив голову, ніби вклоняючись, і промовив:

- Я вдячний за розв'язання цього питання мирним шляхом, світла леді. Мені справді не хотілося застосовувати зброю.

Його тихий оксамитовий тембр голосу, змусив мене сором’язливо опустити очі. Сама не зрозуміла чому мені стало так приємно і водночас незручно від його слів. Аж раптом втрутився Болдр: