10.3

Син герцога малював. Я завмерла біля дверей, не знаючи, що мені зараз робити. Оглянула розсіяним поглядом напівпорожню кімнату, більше схожу на майстерню. Тут було багато картин, вони стояли на підлозі, притулені до стін. Вікна були завішані темним тюлем.

Я зробила кілька кроків уперед, побачивши знайоме зображення дівчини з сірим волоссям на полі маків, а поряд картину з арфою та руками музиканта. Тут же на полотні розгортався бій між двома вовками: чорним та білим, над прапором Мілаїри...

Мабуть, варто забрати останню картину якомога далі. А краще спалити. Не думаю, що Болдру чи дамам Хаген вона сподобається, якщо вони раптом її побачать.

Підійшовши ближче до дитини, що сиділа на підлозі, я заглянула йому через плече.

Він малював руками, не використовуючи кисті. Пальцями змішував фарби на палітрі й ними ж наносив отримані кольори на полотно. Його світла лляна сорочка була забруднена у всіх відтінках картини, яку він творив. Фарби були на обличчі та волоссі хлопчика.

Але ці дрібниці не бентежили мене.

Я завмерла, розглядаючи чорну картину, що зображувала коридор, яким назустріч спостерігачеві насувалося щось дуже лячне. Це був якийсь монстр, оточений різнобарвною аурою, в якій переважали зелені та помаранчеві відтінки. А найсвітлішою плямою картини були очі істоти - великі білі кола, що ніби світяться у темряві картини.

- Милий, - прошепотіла я, сідаючи поряд з Коррадо і легко торкаючись його плеча. - Це він? Той, хто ховається у стінах?

Пасинок лише кивнув, не відриваючись від малювання. Я озирнулася на таку ж стурбовану Альбу, але вона лише безпорадно знизала плечима.

Після новин Назаріо, про те, щоб лягти спати, мови вже не йшло. Я віддала Альбі вказівки щодо деяких картин Коррадо, а також щодо мого портрета в коридорі. Наказала зафарбувати його якнайтихше і швидше, щоб хлопчик не помітив сам процес. Побоювалася його істерики. Вони вже хоч і були дуже рідкісними, але мені не подобалося нервувати дитину.

Після цього я вирушила до бібліотеки й заглибилася в книги з історії, шукаючи описи подібних подій до тих, що розгорталися на територіях колишньої Ольдовії.

Стривожена Альба вбігла в кімнату через годину мого майже марного перегортання сторінок книг.

- Ваша світлість! - Видихнула вона, намагаючись заспокоїти дихання. Дивлячись на її перелякані очі, я повільно піднялася на ноги. Що знову сталося?

- Лорд Асгейр... він...

- Що він? - Напружено поквапила я. Дівчина злякано заморгала, але нарешті видала:

- Він розказав брату і дамам Хаген про свій намір одружитися з вами.

Я полегшено зітхнула і знову опустилася на місце, продовживши гортати книгу:

- І що?

- І що?! - ледь не скрикнула покоївка. - Ви справді не розумієте? Та Меріт Хаген зараз убити вас готова.

- Знаю, Альбо. Тому близько її до мене не слід підпускати. І їжу мені приноситимеш у покої лише ти.

- Вас справді це не турбує? - засмучено перепитала Альба, намагаючись зазирнути мені в обличчя. Тяжко зітхнувши, я відклала чергову книгу і втомлено потерла очі:

- Альба, я не турбуюся. Я відверто боюсь. Але така вже моя доля. Пропозиція маршала дає більше переваг, аніж створює складнощів. Я вже думала про Меріт та Інгрід. Вони не наважаться зробити мені щось у присутності принців.

- Але ж їх у палаці зараз немає!

– Що? - не одразу дійшов до мене сенс слів дівчини. Вона заторохтіла:

– Лорд Асгейр посварився з колишньою нареченою. Сильно. Служниці кажуть, що Інгрід розплакалася прямо там, а в Меріт наче злі сили вселилися, вона верещала на весь поверх! Після цього маршал у компанії брата та радника покинули палац.

Я відчула легкий укол провини перед молодшою ​​Хаген, але поспішно відігнала це почуття. Натомість прийшов... не страх, але явне побоювання за своє, якщо не життя, то безпеку.

- Альба, біжи до Назаріо. Скажи, що нам терміново треба до Бертолдо!