9.4

- Не намагайся виправдовувати Інгрід. Вона слухняна маріонетка у руках своєї матері.

- Ти вбив її чоловіка? - хрипко спитала я, так і не підводячи голови.

- Ні, - Асгейр пирхнув. - Мені вистачило розуму розібратися у ситуації. Тим більше барон Лунд, новий чоловік моєї колишньої нареченої, був високопосадовцем, і я добре його знав. Його отруїла Меріт, через кілька тижнів після мого повернення. І спробувала знову підсунути Інгрід мені.

- Це звучить... жахливо, - видавила я.

- Сандро? Ти плачеш?

- Ні, - я швидко похитала головою і відвернулася. Асгейр зітхнув:

– Не варто. Можливо, якби я одружився з Інгрід, то її матінка отруїла б мене, знайшовши дочці пару вигідніше. А це було б набагато ганебніше, ніж померти у полоні.

- Мені дуже шкода, - сказала я, трохи заспокоївшись. Для мене це було дивно і дико... Зрадити чоловікові? А після цього сподіватися вийти заміж за власним вибором? Мілаїра і справді вільна країна.

- Я чув, що ти хочеш відкрити школи для дівчаток? - Вирішив змінити тему чоловік. Я з радістю підтримала нову розмову:

- Так, це було б нереально в Ольдовії, але, можливо, тепер... Напевно, треба буде почекати. Адже в Мілаїрі дівчатка навчаються. Розкажи, як це відбувається?

- На жаль, я не ходив до звичайної школи. І не бачив, як вчать дівчаток, але знаю, що для них є ліцеї та окремі класи.

- А де ти навчався? - Зацікавилася я.

- У Крігерхеймі, - відповів Асгейр і відвернувся.

Знову неприємна тема?

Але обміркувати це я не встигла, принц продовжив:

– Це військова академія особливого призначення. З суворим режимом. У ній навчаються вісім років, без права залишати стіни навчального закладу.

- Більше схоже на в'язницю, - здригнулася я. Ні, такі школи у Валуа я відкривати точно не планую.

- Попри все ця академія випускає найкращих, - знизав плечима Асгейр, знову звернувши на мене блакитноокий погляд. - Там я познайомився із Фолкором. Щоправда на той час не надав нашій дружбі жодного значення. А коли я повернувся з... полону, він став першим, хто відкрито підтримав мене і запропонував стати поряд.

- А твої брати? - здивовано скинула я брову.

- О, Болдр сам по собі боягузливий, проти сильного супротивника він би не пішов. Тоді проти нього був цілий король. А Торгнір... доки не продумав весь план своїх дій - висловлювати радість моєму поверненню не поспішав. У політиці рідко залишається місце для справжніх родинних почуттів.

І на обличчі мого співрозмовника знову блищала зла усмішка.

Мені стало дуже сумно. Адже я мала брата. І ми любили один одного як справжні родичі, навіть більше, ніж нас любили батьки. Зараз я могла заприсягтися, що ми з дитинства і до його смерті ми були найближчими людьми один для одного. Але... що трапилося б, якби мій брат став би графом, а я герцогинею чужих земель? Зберегли б ми ті теплі почуття?

Мені не хотілося про це думати і я знову подивилася на мілаїрця. А чи був хоч колись у його житті момент, про який він міг би розповісти без того, щоб відвести очі чи отак зло посміхнутися?

Перш ніж я встигла все обміркувати, питання зірвалося з моїх губ. І тільки побачивши здивованого моїм нахабством маршала, я підняла руку до обличчя, затиснувши собі рот.

- Хочеш дізнатися, скільки разів у житті я був щасливий? - Він схилив голову до плеча і глузливо вивчав мене поглядом. Я повільно кивнула. Наважувався чоловік не довго: - Мабуть, тільки тоді, коли уклав заручини з Інгрід. Здалося, що я знайду будинок і рідну душу.

Тепер очі опустила я. І наступне питання Асгейра для мене пролунало як грім серед ясного неба:

- А ти, Сандро, коли була по-справжньому щасливою у своєму житті?

– Коли тікала з братом із палацу, – чесно відповіла я. - Ми каталися на конях лісом наввипередки або прямували на ярмарок, у сусіднє місто. Поруч із ним я була вільна і щаслива.

- Він помер? - раптом несподівано тихо спитав маршал. Я здивовано обернулася до нього і кивнула, тоді він так само тихо поставив друге запитання:

– Через мене?

- Ні, - я хитнула головою і мені здалося, що на обличчі Асгейра промайнуло полегшення.

Думав, що я мститимусь за брата? А чому не за матір чи батька?

– Він помер після поранення, яке отримав на дуелі. Лікарі намагалися зробити все, що могли, але... Діл вирішив по-своєму.

- Діл, - зневажливо пирхнув співрозмовник. Я запитливо подивилася на нього.

Асгейр підпер підборіддя кулаком і прямо зустрів мій погляд:

- Ваше божество створило чоловіків для того, щоб вони насолоджувалися життям, а жінок, щоб вони догоджали першим і народжувати спадкоємців. Жерці Діла одні з наймерзенніших істот, яких я зустрічав на своєму шляху.

– Асгейр! – різко перервала я чоловіка. Від обурення я навіть підскочила на ноги, але під глузливим поглядом блакитних очей похилилася й осіла назад у крісло.

- Ти розумна дівчино, Сандро, ти й сама розумієш, що ваш бог занадто...

- Несправедливий до жінок? - підказала я. - Так це правда. Я багато про це думала. Але я не вважаю Двоєдине своїм божеством. І не розраховуй, що я дозволю насаджувати вашу віру жителям Валуа!

- Ти з кожним днем ​​все сміливіше, - задоволено посміхнувся мілаїрець. - Жителям Валуа доведеться прийняти Двоєдине. Торгнір вирішить, як це зробити. І ти не в тому положенні, щоб чинити опір.

Декілька хвилин я мовчала, роздумуючи над словами принца. Він мене не квапив. Нині він не загрожував мені, просто попереджав, готував до неминучого. І я розуміла, що він має рацію. Для короля Мілаїри віра в Діла – загроза його авторитету.

- А як... - спробувала сказати я, але закашлялася, ніби сам Діл стиснув мені горло, не дозволяючи поставити богохульне запитання. І тільки відновивши спокійне дихання, закінчила речення: - Як можна прийняти вашу віру?

- Потрібно щоб тебе підвела до вівтаря людина, яка прочитає тобі вірш із книги Життєвих писань. Ми всі вчимо його з дитинства. Потім тобі на голову та руки капають водою з вівтаря, а на шию надінуть символ Двоєдиного – кулон у вигляді розділеного навпіл кола. Від тебе потрібна лише добровільна згода.