9. Наречена Ката

Болдр завмер, обличчя його спотворило здивування навпіл з переляком. Другий принц скосив жовті очі на маршала.

- Я неясно висловився? - спокійно спитав молодший брат. Старший стиснув зуби й процідив:

- Чого ти лізеш, брате? З принципу?! адже тобі ця дівчинка так само байдужа, як і мені, то чого ти причепився?

- Ти поводишся не так, як має триматися принц, брате. Я лише намагаюся не дати тобі наробити дурниць.

Асгейр прибрав кинджал від шиї Болдра й обернувся до мене, подавши руку:

- Вставайте, леді Сандро.

Я закусила губу, але покірно вклала в долоню маршала свою, не забувши захопити флейту. І чоловік одним ривком спритно підняв мене на ноги.

Навіть знаючи все про Білого Ката, з ним мені було набагато спокійніше. Схиливши голову, я пішла слідом за ним, у його покої.

"Нехай він краще, ніж Болдр", - подумалося мені. - "Йому, можливо, і все одно, а мені другий принц явно більш неприємний".

Асгейр мовчки завів мене до кімнати й замкнув двері на ключ. Я, так само не підводячи очей, пройшла до спальні. Мараш ступав слідом. Перед ліжком я зупинилася, оглядаючи приміщення і невпевнено переступаючи з ноги на ногу. Чоловік пройшов уперед і по-господарськи опустився у крісло, закинувши ногу на ногу. Підпер голову кулаком та задумливо оглянув мене, затримавши погляд на флейті, яку я судомно стискала в руках.

- Що з тобою? - тихо уточнив чоловік. - Навіть у нашу першу зустріч ти виглядала сміливіше і впевненіше.

– Тоді ваша армія ще була за стінами.

Маршал насупився, а потім попросив:

- Звертайся до мене на ти, коли ми наодинці.

- Це...

- Я знаю, - невдоволено перебив Асгейр. - В Ольдовії не було прийнято жінкам звертатися до чоловіка на ти, якщо це не її непвнолітня дитина. Але тепер ти герцогиня Мілаїри. Вчись.

- Добре, - кивнула я. Потім видавила через силу: - Чого ти хочеш від мене?

Говорити так здавалося неправильним. Раніше я не називала на "ти" навіть брата. Лише Коррадо. Чомусь мені здалося, що я можу так робити на правах мачухи. А зараз я ніби говорила абсолютну нісенітницю, мов називала звичні речі зовсім інакшими словами.

- Молодець, Сандро. Ти боїшся, що тепер, коли ти пустила нас до замку, я можу нашкодити його мешканцям?

Я тільки кивнула, опустивши очі. Асгейр хмикнув:

- А як же моя обіцянка?

- Ви принц, - я підвела голову, але різко осіклася і виправилася: - Ти принц і маршал, який завоював всю Ольдовію. Ти тут хазяїн. І якщо я не підкорюсь...

Я замовкла, дивлячись у блакитні очі. Чоловік був задумливий. Він поміняв ноги місцями й сказав:

- Ти маєш рацію, Сандро. Я принц і полководець. І саме тому я не можу дозволити собі не стримати слово. Інакше який приклад я подам своїм воїнам? Як я потім зможу довіряти наближеним?

- Але ж я ольдовійка, вдова ва... твого ворога, - все ще не розуміла я. Мені було огидно думати таке, але я визнавала, що якби ситуація перегралася й Ольдовія виграла війну, якби зараз з мілаїрською баронесою говорив маркіз де Шальє, або герцог де Фіцваль, або навіть мій батько... вони б не стримали жодного слова даного жінці, а особливо дружині ворога.

Асгейр зітхнув:

- На островах Хасло кажуть: той хто не стримав слова, не стримає й голови на плечах. Це стосується і ворога, і друга. Я поклявся, що я не завдам шкоди нікому в замку, якщо не буде загрози моєму життю, або я не знайду тут Даріо чи Оттавіо. Що думаєш, Сандро, я маю привід порушити свою присягу?

Під поглядом блакитних очей я похолола, вчепившись у флейту і притискаючи її до грудей. У голові метушились думки.

- Ви кажете про замах на вас? Світлий лорд...

- Просто Асгейр. Не нервуй, Сандро, - охолодив мій запал чоловік, і я продовжила не так жваво:

- Якби ми знайшли того, хто намагався тебе вбити, то стратили б його самі, але...

- А як щодо аристократів, яких я шукаю? - перебив маршал, і я здригнулася, але все ж таки твердо і цього разу чесно сказала:

- У замку немає жодного з тих, кого ти шукаєш. Можу заприсягтися.

- Чи ти просто не знаєш про щось, - погляд принца розфокусувався і він задумливо підтис губи.

Раптом з коридору почувся гомін. Я злякано обернулася до дверей. Розібрати крики я не змогла, доки в кімнату маршала не постукали, причому було відчуття, що стукають відразу декілька людей. А потім пролунав переляканий голос Меріт:

- Світлий лорде! Допоможіть, леді Інгрід погано!