6.7

У своїх покоях я ледве встигла відмити кров з рук до того, як Альба вбігла в кімнату з гарними новинами:

- Кажуть, що маршал оговтується, прогнози хороші, - посміхнулася вона, готуючи мені сукню. - Сільвія, та дівчина з кісками, пам'ятаєте її? Так от до неї почав залицятися один із мілаїрських охоронців. Ні, ви що, вона пристойна дівчина. А він... так, теж добрий. Не погрожує. Купив їй учора льодяники та намисто. Уявляєте? Вона сьогодні носила воду в покої лорда. І той охоронець сказав їй, що Глед приходив уночі до Гунара і зберіг йому життя. Навіть лікар здивований. Як думаєте, чи правда це? Невже хтось, крім Діла, може вирішувати кому жити, а кому ні?

Я стомлено потерла очі й знизала плечима.

- Ой, леді, а ви так і не змогли заснути? Коррадо, як ви втекли, істерику влаштував. Ми втрьох втішали його, боялися, що він і вас своїми криками змусить повернутися. Але ви, певно, не почули?

- А що казав Коррадо?

- Ну, як казав, - задумалася дівчина, вплітаючи мені стрічку в зачіску. - Нічого усвідомленого він не сказав. Але все повторював про стіни, що не можна туди йти.

- Стіни... - прошепотіла я, опускаючи очі. Кольнуло запізнілим страхом. Адже я так і не зрозуміла був там хтось у таємних ходах, або мені привиділося. А якщо справді був, то... хто?

- Він ніби боїться когось. І він дуже не хотів, щоб ви йшли вчора.

У мене на душі стало зовсім неспокійно. Сонливість як рукою зняло. Кілька хвилин подумавши, я попросила:

- Вели всім слугам палацу зібратися у винному льоху. Тому, який зараз пустує. Усім без винятків. Але тихо, щоби мілаїрці не помітили. Впораєшся?

- Звичайно, леді, - здивовано кивнула Альба. На її обличчі виникла стурбованість. Сидячи навпроти дзеркала, я постаралася підбадьорливо посміхнутися їй, але моєму виразу обличчя навіть сама б не повірила.

Через годину я стояла поруч з Назаріо й Альбою перед слугами палацу. Закусивши губу зсередини, я оглядала всіх, вдивляючись в обличчя. Запам'ятати всіх я ще не встигла. Тому я просто намагалася пригадати, чи я бачила когось раніше. За місяці життя у Вомон-ле-Тіссен багатьох я впізнавала хоча б зовні.

Скільки не вдивлялася, я не спромоглася визначити нікого підозрілого.

- Тут усі?

- Так, Ваша Світлість, - покірно кивнула Альба.

- Добре. Тоді послухайте мене! - я зробила крок вперед, звертаючись до людей: - Наше життя змінилося. Ольдовія програла війну і всі ви знаєте, що я уклала договір з Асгейром Гунаром для того, щоб Валуа не постраждало, не зазнало руйнувань. Щоб наші жінки та діти були у безпеці. Щоб селяни могли обробляти поля, і взимку ми не страждали від голоду. Щоб армія Мілаїри не руйнувала міста і нам було де перечекати сувору північну зиму.

Я повільно оглядала людей, намагаючись зустрітися з кожним поглядом:

- Наше становище хитке, бо договір не закріплений на папері та не підписаний королем Мілаїри. А хтось у Вомон-ле-Тіссен вчора замахнувся на життя маршала Асгейра Гунара. Якби він помер, мілаїрська армія могла спалити вщент весь замок разом з жителями.

Пролунали охи та перелякані перешіптування. Назаріо стукнув тростиною об підлогу, закликаючи до тиші. Я продовжила:

- Чи знає хтось із вас, хто міг наважитися на вбивство Асгейра Гунара?

Всі мовчки дивилися на мене, мотали головами й знизували плечима. Облизнувши губи, я пообіцяла:

- Я гарантую повний захист тому, хто допоможе знайти винного. Якщо хтось боїться сказати зараз, ви можете передати через Альбу чи зайти до мого кабінету.

Але знову тільки мовчання та страх в очах прислуги.

Зітхнувши та переглянувшись із Бруно, я перейшла до другого питання:

- Хто з вас учора користувався таємними ходами?

- Ними ж начебто не можна користуватися поки в замку... ці... - тихо й невпевнено промовила одна з покоївок. Я кивнула, підтверджуючи її слова:

- Не можна. Але хтось був у ходах. Я обіцяю, що навіть не каратиму, якщо ви зізнаєтеся зараз.

Сцена з мовчазними перегляданнями та опусканням очей у підлогу повторилася. Я нервово видихнула і підсумувала:

- Сьогодні ви ще можете зізнатися безкарно. Але якщо я сама знайду докази того, що хтось із вас користувався лазами, то... не чекайте поблажливості. І так само, якщо хтось помітить того, хто нишком користуватиметься ходами – зобов'язаний доповідати Назаріо чи Альбі. Всі вільні.

Дочекавшись, коли слуги швидко покинуть приміщення, я обернулася до своєї незмінної трійці. Фредо стояв біля самого виходу, спершись плечима на одвірок. Назаріо похмуро дивився у стіну, погладжуючи бороду. Альба переступала з ноги на ногу, винувато поглядаючи на мене.

- Назаріо, виділили людей, найрозумніших і найвірніших. Нехай обшукають усі таємні ходи.

- Ви впевнені, що Коррадо каже правду?

- Там хтось був, - прошепотіла я. Не уточнюючи, де саме. Зараз мені все більше здавалося, що це не просто тінь, що примарилася мені, а... хтось стежив за маршалом. - Обшукайте. Не лише палац. Весь замок. Знайдіть сліди, відбитки будь-що. До останнього тримайте маліарців у невіданні на рахунок мурашника. А мені поки що потрібно до Бертолдо.

І я у супроводі Альби вирушила на двір.

Бертолдо зустрів нас у своїй новій майстерні, вона знаходилася на перших двох поверхах вежі з годинником. У нього вже було двоє підмайстрів, крім Даріо.

- Здрастуйте, Ваша Світлість, які новини? Кат живий?

- Так, його стан нормалізувався. Лікарі за ним добре стежать.

Я поглядом вказала на присутніх у майстерні. Винахідник зрозумів мене одразу і шикнув на помічників. Ті швидко розбіглися хто куди. Тоді я присіла на стілець і запитала:

- Асгейр був тут? Він бачив Даріо?

- Так, - безтурботно кивнув чоловік. - В один момент, коли вони зіткнулися поглядами, мені здалося, що мілаїрець впізнав підполковника, але ні. Лише оглянув і пройшов повз. Помічник Асгейра довго захоплювався механізмами мого годинника.

Останнє речення було сказано з такою гордістю, що я навіть усміхнулася. Хоча натягнуті до краю нерви, швидше за все спотворили мою посмішку. Я змінила тему: