5.4

- Леді, може все-таки відмовитеся йти до маршала, ми підтвердимо, що ви нездужаєте. Ромілда знає трави, від яких вигляд стає гіршим ніж у небіжчика.

- Досить, Альба, - втомлено відмовлялася я. - Асгейр уже бачив мене в тому вигляді, що гірше за небіжчика. Якщо це моя плата за добробут Валуа, то я заплачу її. Я ладна була віддати себе і за менше.

Я намагалася говорити байдуже, щоб дівчина не зрозуміла як мені страшно і гидко насправді. Покоївка заплітала мені волосся в зачіску, а я наказала подати мені темно-червону сукню з чорними вставками.

У двері постукали, коли я була майже зібрана. Альба відчинила й одразу відскочила від дверей, скрикнувши:

- Що відбувається?!

Вона вискочила в коридор. Не розуміючи в чому річ, я кинулася за нею. Біля моїх покоїв зібралися слуги, констебль, лісничий та мілаїрські гості. Усі вони дивилися на стіну. І, перевівши погляд на неї, я так само обмерла.

Прямо на стіні коридору був намальований мій портрет, а поруч був виведений гарним рівним почерком напис "Герцогиня Валуа ніколи не стане служницею".

Але ж я знала, що Коррадо не вміє писати...

Не знаючи, що сказати, я обернулася до Асгейра Гунара. Він дивився на мене, а на його обличчі застиг відчужений вираз. Я підібгала губи, вигадуючи як виправдати пасинка.

Але це не знадобилося.

До коридору вбіг мілаїрський солдат, звернувшись до маршала:

- Світлий лорде, до замку під'їжджає ваша наречена.

Я не повірила своїм вухам. Наречена?!

Світло-блакитні очі чоловіка блиснули гнівом. Він жестом відпустив солдата і процідив крізь зуби, звертаючись до мене:

- На жаль, доведеться перенести нашу зустріч, світла Резеда-Сандро.

А потім розвернувся і швидко пішов геть. Фолкор подався слідом.

Я обернулася до Альби та сказала, ще не визначившись радіти мені або навпаки лякатися:

– У нас будуть ще гості. Розпорядися, щоб підготували кімнати. І поклич Назаріо, адже ми теж повинні зустрічати прибулих. До речі, Фредо уже відбув із замку?

- Він обіцяв повернутися сьогодні ввечері. Тільки оминути володіння.

- Добре, іди, Альбо.

І коли дівчина втекла, я пішла до кімнати Коррадо. Хлопчик сидів у звичній позі на підлозі, згорбившись над картиною.

- Милий, це ти намалював мій портрет? - тихо і ласкаво запитала я, повільно підходячи. Не відриваючись від змішування фарб пасинок кивнув.

– А навіщо ти це зробив?

- Він пошкодує про це, - відповів Коррадо, і я навіть завмерла від того, наскільки усвідомлено і по дорослому звучав його голос.

– Хто? Асгейр? Ти загрожував йому? - від цієї думки мене пробив холодний піт. Сподіваюся, маршалу вистачить гордості чи розуму не зважати на слова цілованого Шелою. Але Коррадо рішуче мотнув головою, потім підняв на мене чорноокий погляд і промовив:

- Він би сам пошкодував. Але портрет не йому. Тобі. Мам.

Від останнього слова я навіть відсахнулася, здивовано дивлячись на худу дитину. А він знову взявся до фарб. У грудях несподівано стало важко. Швидко оговтавшись, я підійшла ближче і легко торкнулася плеча пасинка, заглядаючи в полотно.

На картині у смертельній сутичці зійшлися два вовки: білий та чорний. Перший перемагав. А билися вони над прапором Мілаїри, що був розпростертий на випаленій землі.

*

Асгейр Гунар зустрічав свою наречену біля воріт. На невелику територію перед парадним входом в'їхало п'ять карет.

Я з констеблем стояла на сходах палацу, спостерігаючи.

Обличчя Білого Кату мало хто міг би назвати не те, що радісним, але хоча б спокійним. На мить мені здалося, що він ненавидить дівчину, яка приїхала слідом за ним.

Карети зупинилися. Три з них були завантажені речами, в одній сиділи шестеро служниць, а з останньої вискочила, не чекаючи руки кучера, рудоволоса дівчина в червоно-білій сукні. Вона була стрункою, на пару років старша за мене, зворушливо кирпатою і круглолицею. Вона зупинилася за кілька кроків від Асгейра, віддано дивлячись йому в обличчя і присіла в реверансі. У світлі вогню блиснули її очі і я розгледіла цікаву аномалію: одне око дівчини було зеленим, а друге карим.

Ця картина довгоочікуваної зустрічі коханців здалася мені навіть ідеальною, якби не голос Асгейра Гунара, що розрізав тишу:

- Якого шиха ви приїхали сюди, світла Інгрід?!

Дівчина підняла зляканий погляд на біловолосого.

- Попрошу вас, світлий лорде, висловлюватися більш пристойно у присутності бранців. Тим більше при зверненні до моєї доньки, - гордо сказала висока суха жінка, одягнена в чорне. Вона з гідністю королеви вийшла з карети слідом за рудоволосою і зараз порівнялася з нею.

- Світла Меріт Хаген, - голос Асгейра звучав саркастично, - як довго я вас не бачив. Але вдачі нарешті судилося залишити мене. По-перше, я висловлююся так, як вважаю за потрібне, ми не на прийомі в столиці. А по-друге, тут нема полонених. Це господарі та мешканці цього замку.

- Господарі? – обурено вигукнула жінка, яку назвали Меріт. Фолкор у розмову маршала не встрявав. Та й усі мілаїрці якось старанно ховали очі від цієї сухенької стервозної дами. - Ви ж завоювали всю Ольдовію, Асгейре Гунаре! Ми розраховували, що ви віддасте Вомон-ле-Тіссен, як найкрасивіший із замків, нам. Це був би чудовий весільний подарунок.

Я мало не задихнулася від обурення і навіть зробила крок вперед, підібравши спідниці, але мене втримав Назаріо.

- Щоб отримати Вомон-ле-Тіссен вам доведеться стати в чергу, Меріт Хаген, - зі своєю звичною злою усмішкою повідомив Білий Кат.- А весільного подарунка не буде, через відсутність самого весілля. Тож я повторю своє запитання: якого шиха ви приїхали?

- Я всього лише турбувалася про вас, мій лорде, - раптом милим голосом сказала Інгрід. Вона м'яла в руках тканину спідниці, і знизу вгору так само віддано дивилася на чоловіка. - Я вже втратила вас одного разу. І тепер я з усіх сил намагаюся довести, що я завжди була вірна вам душею. Шела не дасть збрехати, я молюся за вас щоранку. Дозвольте лише бути поряд з вами, мій світлий лорде.