5.2

Асгейр Гунар дотримався свого слова і насамперед подався оглядати палац. Я вигнала всіх його мешканців надвір, щоб ніхто з них ненароком не потрапив під руку маршалу чи його людям.

Я, Альба та Ромілда всіма силами намагалися вмовити вийти на вулицю Коррадо. Але хлопчик практично заліз під ліжко, вчепився в дерев'яну ніжку, скиглив і з місця не рухався.

- Ідіть у двір, - нарешті зітхнула я.

- Можемо потягти його силою, він худий, утримаємо, - спробувала запропонувати Ромілда.

- Ні, - різко обірвала я. - Ми не будемо примушувати хлопчика. Ідіть, я залишуся з ним.

- Але Кат...

- Ідіть! - я підвищила голос і служниці втекли.

Я сіла на підлогу і тихо заспівала. Першими на думку прийшли рядки з "Балади про лісових дів". Коррадо перестав скиглити та тепер з цікавістю дивився на мене. Я простягла руку, ніжно взяла пасинка за лікоть і легенько потягла на себе.

Ззаду почувся хрускіт половиць, і Коррадо, кинувши мені за спину переляканий погляд, заліз назад. Я розлютилася:

- Я ж наказала піти!

Але обернувшись, я застигла, з жахом дивлячись на третього принца Мілаїри, що увійшов. Звична зла усмішка грала на його губах:

- Ви це мені, світла леді?

- Ні, - я опустила очі, вигадуючи виправдання.

Чоловік був один. Він підійшов ближче і теж сів напроти ліжка. Коррадо від одного його погляду відповз назад, захникав, а потім і зовсім уткнувся лобом у підлогу.

- Не треба, - благала я. - Ви лякаєте його.

- Я тут усіх лякаю, леді Сандро, - Білий Кат продовжував так само вивчати поглядом сина покійного герцога. - Ваша прихильність до пасинка дуже мила. До мене й рідні батьки так не ставилися. З чого така турбота?

- Він лише дитина. Ніхто не знає, як лікувати його захворювання.

- Чому ви відмовилися тягти його силою?

- А це так важливо? - спохмурніла я, розуміючи, що чоловік вже довго стояв під дверима.

– Важливо, – серйозно підтвердив маршал. Він сидів навпроти мене і дивився мені у вічі. В Ольдовії не було прийнято таких прямих поглядів і я, не витримавши, відвела очі.

- Його тягали силою і приховували від світу усе його життя. Він слабкий та наляканий, він...

- Нагадує вам вас саму? - підказав Асгейр. Я не знайшла, що відповісти й просто кивнула. Гунар підвівся на ноги та підійшов до ліжка ближче, потім опустився на коліно і нахилився. Я підскочила, щоб перешкодити йому, але він тільки підняв руку у запобіжному жесті. А потім заговорив. І його гортанний голос лився монотонно, заспокійливо, поступово вводячи у легкий транс. Він говорив на мові островитян, на одному з діалектів далекого Хасло, який я не знала, але як заворожена слухала. Голос принца мов перетворився на муркотіння кота і водночас на шелест дощу.

Коррадо, підняв голову, кілька хвилин дивився на чоловіка, а потім поповз у його бік. І ось, лише через кілька хвилин хлопчик вже стояв перед принцом. Ослаблою рукою я потяглася вперед, і взяла пасинка за руку, потягнувши до себе.

Голос Асгейра стих. Коррадо покрутив головою і звично притулився до мого боку, недовірливо дивлячись на маршала.

- Дякую вам, світлий лорде, - я схилила голову.

– Не варто. Ви ще дещо винні мені, світла Резеда-Сандра.

- Що ж? - із завмиранням серця запитала я.

- Відплатити за ранкову виставу.

- Що ви хочете? - повністю охриплим голосом запитала я. Асгейр зробив один крок уперед, потім другий. Наблизився до мене на відстань витягнутої руки. Він розглядав мене згори донизу, я відчувала його погляд шкірою, навіть дивлячись у підлогу.

 - Я не довіряю вашим служницям, і хочу, щоб сьогодні ввечері у моїх покоях служили ви.

– Що? - Здивувалася я і навіть підвела голову, рефлекторно відсуваючи пасинка собі за спину і роблячи крок назад. Блакитні очі дивилися на мене з дивним виразом, зіниці Асгейра були помітно розширені. Я як заворожена спостерігала як він зробив ще один плавний крок уперед.

- Ви будете мені прислужувати сьогодні, світла леді. Ви ж не хотіли, щоб я відігрався на комусь іншому за вашу чергову хитрість.

- Я... ні, я... - слова застрягли в горлі, а очі защипало від образи, і я скоріше опустила їх.

- Тоді приходьте із заходом сонця.

Після цього чоловік розвернувся і вийшов із кімнати.

Я ще якийсь час стояла, тупо дивлячись у половиці. Потім впевнено схопила Коррадо за руку і попрямувала у двір. Коридорами снували мілаїрці, обшукуючи кожен кут.

Альба кинулася до мене, як побачила на сходах.

- Пані, він був під дверима, ми...

- Тихіше, Альбо, все добре. Ідемо.

У палаці люди Асгейра нікого не знайшли. Білий Кат помітно засмутився, він кинув на Назаріо недружній погляд і пообіцяв найближчими днями оглянути весь замок. Бруно з гідністю вклонився і гордо повідомив, що буде радий такій пильній увазі до Вомон-ле-Тіссен. Асгейр у компанії Фолкора Нілуа вирушили до казарм. А палацові жителі приголомшено розбрелися по своїм кімнатам.