4.3

- Вода цілком непрозора, - сказав Бертолдо, торкнувшись каламутної майже чорної рідини рукою.

Я стояла біля дзеркала і задумливо розчісувала волосся. Виглядала я зараз жахливо. Під очима залягли чорні тіні, я змарніла, щоки впали. Очі стали здаватися ще більшими на тлі блідого обличчя. Мені подумалося, що побачивши мене в одній білій сорочці до щиколоток, Асгейр Гунар вирішить, що зустрів привида і, можливо, в нього не витримає серце. Від цих думок, моїх губ торкнулася усмішка, і я обернулася до присутніх. Четверо міцних слуг стояли біля дверей, у руках вони тримали цвяхи, і нерішуче переступали з ноги на ногу.

Бертолдо милувався рідиною в бочці, яка заповнювала більш ніж половину об'єму. Я підійшла і занурила руку: не крижана, але й ванну в такій я б не приймала. Потім змочила шматок білої тканини у воді. Вона промокла, але залишилася такого ж кольору, як і була.

- Я ж обіцяв, - чи то гордо, чи ображено нагадав винахідник. - Вона буде повністю непрозора, але фарбувати ні тканини, ні шкіру не буде. Якби я міг, зробив би ще й так, щоб вона не мочила тканини. Але... я не такий майстер в алхімії.

- І так чудово. Дякую, Бертолдо, ви геній, – тепло сказала я. Потім обернулася до Назаріо та Альби: — Якщо… я не повернуся… Сховайте Коррадо. Подбайте про нього.

- Звичайно, Ваша Світлість, - схлипнула Альба і затулила обличчя руками. Але швидко схаменулась і підійшла до мене, допомагаючи зібрати волосся в косу і закріпити стрічками по всій довжині.

Коли вона закінчила, я махнула рукою, скликаючи слуг. Двоє з них підбігли й встали з двох боків, узявши мене за руки, вони посадили мене в бочку. Води було рівно стільки, щоб я могла зануритися в неї, але вгорі залишалося місце, щоб я могла підняти голову і дихати.

Перша ідея була налити бочку вина, але ми злякалися того, що я сп'янію або знепритомнію від парів. Тому було вирішено налити води, додати для запаху спеції, а для кольору барвник.

На прибитій до кришки дощечці значився напис: "Для Асгейра Гунара. Ми розраховуємо, що це допоможе у вирішенні нашого питання і наблизить закінчення військових дій. З добрими намірами".

- Наші люди пронесуть діжку рівно до лінії їхнього табору, на цей час повітря в бочці вистачить, але про всяк випадок - тут є отвір у кришці, - повторював Назаріо, коли я намагалася зручніше влаштуватися в середині.- Нести найакуратнішим чином, зрозуміли? Голови я вам сам відрубаю, якщо хоч якось перехилиться! Далі, коли бочку передадуть, її відкриють, щоб переконатися, що в ній саме те, що ми написали у листі. Після цього її вже просто прикриють кришкою і повезуть до намету Ката.

- А що буде, якщо не закриють кришкою? Чи знову заб'ють цвяхами? – переживала Альба.

- Закриють, бо на кришці послання. Та й просто, щоби мухи не зліталися. Назад вбивати цвяхи дуже важко, дивись яка товщина дерева. А навіть якщо заб'ють, то перевертати й котити не наважаться.

Я зітхнула, поводячи рукою по воді. У нашому плані було дуже багато "якщо" і "раптом".

- Удачі вам, леді Сандро.

- Ми будемо чекати на вас.

Я кивнула у відповідь і заплющила очі. Через кілька секунд зверху закрилася кришка, а потім почувся стукіт цвяхів. По моїх щоках ковзнули сльози.

Коли кришка міцно сиділа на місці, я вперлася руками та ногами, щоб мене не мотало усередині.

Я відчула як діжку взяли, і понесли. Я знала, що далі її поставлять на візок і повезуть до стін замку. Через стіну переправлятимуть на мотузці - спочатку вгору, потім вниз, щоб не відчиняти ворота. На тому боці вже підготовлено другий візок, на якому мене довезуть до табору мілаїрців. З самого ранку гонець уже був у таборі й попередив маршала, що йому хочуть подарувати чудний напій, після якого, можливо, він буде більш прихильний і захоче поговорити. Судячи з розповіді перемовника, Білий Кат був заінтригований.

Я молилася, щоб діжку доставили до нього в намет. Не просто кинули посеред табору чи взагалі розлили, а привезли за призначенням.

І ось я почула тихі, приглушені голоси, що лунали двома мовами.

Табір.

Щось скреготнуло і заскрипіло. Набравши в легені більше повітря, я повільно поринула у воду. Над поверхнею рідини заблищало світло. Я рахувала про себе, намагаючись сидіти спокійно і не панікувати.

Дорахувала до ста і зрозуміла, що мої нерви межі.

І світло вгорі, нарешті, згасло. Я акуратно висунула голову: так і було – кришку знову закрили. Мілаїрську мову стало чути краще.

Бочку знову струснуло, набагато жорсткіше, ніж минулого разу. Я зчепила зуби та вперлася руками у стінки судини.

- Акуратніше, там цінно, - ламаною мілаїрською крикнув хтось із моїх минулих супутніх. Йому відповіли дуже грубо. Віз покотився далі.

Мене почало трясти, чи то від страху, чи то від довгого перебування у прохолодній воді.

Чергова серія поштовхів, що супроводжувалася тихими лайками, потім лаконічна фраза:

- Мій пане, ось той напій, про який зранку говорив гонець. Наказано доставити вам особисто.

І відповідь, від якої мені захотілося пропасти з цієї бочки. Будь-куди, хоч провалитися під землю. Спокійне:

- Іди.

Було вимовлено гортанним низьким голосом з легкою хрипотою, а від тієї сили, яка пронизала навіть цей короткий наказ, хотілося схилитися в поясному поклоні.

Мілаїрська мова відрізняється від ольдовійської дуже сильно. Вона грубіша, наче гарчить, стрибає від дзвінкого звучання, до глухого. Ольдовська більш співуча і в чомусь монотонна. Я чудово говорила обома мовами без акценту.

- Зніміть кришку, подивимося, чим мене вирішили отруїти, - ліниво наказав Білий Кат, і я приготувалася до свого виходу.

Світло спочатку засліпило мене, але я була до цього готова. Вже на слух я визначила, в якій стороні сидить маршал і повернулася туди. Піднявшись на весь зріст, не реагуючи на здивовані та гнівні вигуки, я видала чистою мілаїрською:

- Асгейре Гунаре, ви обіцяли вислухати мене, якщо я зможу до вас дістатися. Прошу вас про аудієнцію.