4.2

- Леді Сандра, це божевілля! - гарчав Назаріо Бруно, коли ми сиділи у кабінеті герцога. Я задумливо вистукувала нігтиками монотонний ритм.

Коррадо, ніби передчуваючи щось, сидів біля моїх ніг, навідріз відмовившись іти й вчепившись руками в мої щиколотки.

Штурм закінчився кілька годин тому. За вікнами згущалися сутінки.

Альба сиділа у кутку. Бертолдо і Фредо однаково розгублені замовкли на дивані. Тільки констебль ходив по кабінету, вздовж письмового столу і голосив:

- Це ризиковано та безрозсудно! Ви наша опора, леді!

- Я лише герцогиня. А за мірками Ольдовії, я зараз безправніша за брудного щура, - раптом розлютилася я, підхопившись з місця. Я стала навпроти чоловіка, уперши долоні в стіл і продовжила: - Мене рятує від долі бути розтоптаною власним народом лише воєнний час! Але я маю шанс достукатися до мілаїрського маршала тому, що в них жінка має право голосу. І він чітко висловив у листі, що готовий говорити зі мною, якщо я зумію до нього дістатися! Якщо… зі мною щось трапиться – у вас ще є Коррадо…

На останньому реченні мій голос стих, перетворившись на шепіт. І я рефлекторно погладила хлопця по чорному волоссю. Він навіть не відсахнувся, дивлячись на мене зляканими очима.

- Нерозумно припускати, що Асгейр Гунар просто залишить замок, не захопивши його і піде далі, - подав голос лісничий. - Рано чи пізно вони увійдуть у Вомон-ле-Тіссен. І так чи інакше, вб'ють і Коррадо і леді Сандру. Ви впевнені, що ми не повинні видати їм Даріо де Шальє?

- Впевнена. Даріо надто жалюгідний, щоб Білий Кат подарував йому швидку смерть, - апатично відповіла я. - Навіть отримавши маркіза, вони не підуть, ви вірно кажете. Вони хочуть взяти замок та стати тут господарями. І вони продемонстрували свою міць. Не думаю, що під таким натиском ми протримаємось довго.

- Їхні гармати... - Назаріо змушений був визнати: - Набагато краще за наші та досконаліші.

- От якби жерці не були проти винаходів! - почав знову голосити Бертолдо, схопившись за голову. Присутні скривилися.

– Тому вихід у нас один. Я вирушу до Білого Ката, - рішуче сказала я. Навіть вимовити ці слова мені було страшно. Жах сковував мене і від того, що мені доведеться пробратися до ворожого табору і від того яким саме способом мені доведеться це зробити. Але за сьогоднішній день я зрозуміла, що не зможу ось так само відсиджуватися в укритті й просто чекати, сподіваючись що стіни витримають ще одну серію ударів. Я усвідомлювала, що не зможу більше чути плач людей, бачити страх і благання в очах, звернених до мене, знаючи, що могла щось зробити. Їхні життя зараз залежать від мене.

І я не стану тікати!