4. Падіння останньої фортеці

Ще один тиждень пройшов у тривожному очікуванні й нарешті на горизонті з'явилася армія Мілаїри. Я стояла в компанії Фредо на одній із веж.

Коли вони під'їхали ближче, я змогла розрізнити чоловіка на білому в яблуко коні. Він був одягнений у чорну форму з якою яскраво контрастувало біле як сніг волосся, що спадало на плечі.

- На батьківщину він повернувся повністю сивий, тому й Білий Кат, - розповів мені лісничий.

Жителям Вомон-ле-Тіссен була дана команда ховатися в укриття. Перші та другі головні ворота замку замкнули дерев'яними та залізними засувами, опустили ґрати. Останні кілька днів, північні та західні ворота не відчиняли взагалі, заклавши заздалегідь.

Глашатай Мілаїри ольдовійською мовою попросив здатися і попередив, що якщо цього не зробити, то почнеться штурм.

Ми відправили свого перемовника, який мав попросити аудієнцію з маршалом. Але у відповідь отримали:

"Умова одна - місто здається, сина герцога, дружину й аристократів, що ховаються в палаці, - видати зі зв'язаними руками".

Я скомандувала передати Асгейру Гунару, що готова вийти до нього сама, якщо він вислухає мене.

Відповідь прийшла більш ніж саркастична:

- Ви, звичайно, можете прийти, леді. І я обіцяю обов'язково вислухати вас. Але змушений попередити, що йти вам доведеться без охорони, через натовп чоловіків, які зголодніли по жіночому суспільству. Я зазвичай забороняю їм брати силою жінок, але з титулованими особами вони вільні робити все, що завгодно.

Назаріо Бруно рвався вийти до Асгейру сам, але Білий Кат виразно дав зрозуміти, що аристократів він вбиватиме без попередження. І я заборонила констеблеві залишати замок. Фредо також був, хоч і колишнім, але феодалом. Я боялася за кожного з них. І тому ми залишилися чекати за щільно зачиненою брамою.

Перший штурм почався на світанку.

Альба вбігла до моєї кімнати, коли я просто сиділа на ліжку, підібгавши коліна до грудей. Заснути мені знову не вдалося.

Я вискочила з кімнати й вскочила в покої Коррадо. Хлопчик, сонно тер очі однією рукою, а за другу я вела його в укриття.

Знаряддя старанно намагалися пробити потужні ворота. Я чула гуркіт, крики, дзвін.

Сиділа, тримаючи Коррадо за руку. Він злякано озирався на всі боки. Дуже хотілося притиснути дитину до себе, але він все ще погано реагував на дотик до тіла.

- Ми повинні поговорити з ним, - тихо і приречено промовила я, звертаючись до Фредо. Чоловік сидів між мною і схлипуючою Альбою:

- У нас тільки один варіант – щоб нас зв'язали та видали через ворота. Інакше вас просто замучать до смерті, а мене чи Назаріо вб'ють на місці.

Я знала це. Наша розмова поверталася до цього висновку кожен раз.

- А... - раптом у моїй голові слабкою іскоркою спалахнула шалена ідея. - Ми можемо надіслати Асгейру Гунару подарунок?