2.3

На наступний день мій наказ дійсно був виконаний.

Назаріо Бруно відзвітував переді мною на заході сонця. В очі мені він не дивився, руки тримав за спиною і говорив виключно крізь зуби, висловлюючи повну зневагу чи то до моєї ідеї, чи то до мене особисто.

Я вислухала з гордо піднятою головою та байдужим виразом обличчя. А коли він пішов мало не розплакалася. Але все ж таки змогла відновити дихання.

Прислуга так само дивилася на мене вовком.

Я спробувала знайти Фредо, але дізналася, що він вважає за краще жити у своєму лісничому будиночку, за стінами замку.

Після заходу сонця, взявши свічку, я йшла з бібліотеки у свої покої, коли недалеко від сходів, зазирнувши у прочинені двері, в тьмяному світлі змогла розрізнити музичні інструменти. Зацікавившись, я зайшла до кімнати, запалила свічки.

То був музичний зал. Просторий, зі зручними м'якими диванами та оббитими тканиною пуфами. На спеціальних підставках стояли музичні інструменти. Я пройшла вздовж них, роздивляючись.

Гра на музичних інструментах входила до програми виховання шляхетних леді. Співи вважалися порочними для дівчат, співати в пристойному суспільстві могли лише чоловіки. У мене був і слух, і голос. Але співати я пробувала лише на самоті, коли знала, що мене точно ніхто не підслухає. А ось грала на багатьох інструментах.

Зараз найкрасивішою мені здалася арфа: біла з посрібленими гарними прикрасами. Я обрала її й сіла на пуф.

Руки торкнулися струн у легкому переборі. Тонкі звуки наповнили кімнату, м'яко відбиваючись від стін. Я ще раз перебрала струни, трохи голосніше. Пальці звично забігали по натягнутих нитках, витягуючи легке ритмічне звучання. Музика наповнила зал, мої думки, допомогла розслабитись. Одна мелодія змінювала іншу.

І в той момент, коли в прочинені двері з темного коридору протиснулося щось незрозуміле, я ледве не закричала від жаху. Руки здригнулися і мелодія обірвалася з неприємним писком.

Хлопчик років одинадцяти із заплутаним волоссям, яке спадало на очі й прикривало вуха, завмер. Він був дуже блідий, босий. З одягу на ньому були лише чорні атласні штани вільного крою. Торс був голий, дозволяючи розгледіти худорлявість і ребра.

Він злякано дивився на мене темно-карими майже чорними очима. І раптом сіпнувся назад до дверей, бажаючи втекти.

Я знову легко опустила пальці на струни. І мелодія, що зазвучала, змусила дитину зупинитися. Я відвернулася до арфи, спостерігаючи за рухами своїх пальців та виплітаючи музику. Коли ця композиція закінчилася, я повільно обернулася і побачила, що хлопчик сидить недалеко від дверей, на колінах і дивиться на музичний інструмент.

- Тебе звуть Коррадо? – тихо запитала я. Хлопчик кивнув мені, а потім махнув рукою, наче просячи продовжити грати. Я посміхнулася і повернулася до арфи.

Коли мої руки вже горіли від струн, я рішуче відсторонилася від інструмента і повернулася до... пасинка?

Від цієї думки у мене вирвався істеричний смішок.

Коррадо одразу ж підскочив на ноги й кинувся в коридор.

- Стривай!

Я кинулася за ним, але вискочивши в темряву, нічого не змогла роздивитися. Та й де знаходиться кімната сина герцога я не знала.

Тому забравши свічку, я вирушила до своїх покоїв.

Наступного ранку я попросила Альбу відвести мене до Коррадо де Валуа. Це прохання в неї не викликало захоплення. Хоча вона й так не виявляла особливу радість від перебування зі мною в одній кімнаті.

Тому за чверть години, я вже входила до покоїв у протилежному крилі замку, на першому поверсі.

Кімната хлопчика була майже порожньою. Тут було ліжко. І все.

Решту місця займали полотна, фарби, пензлі, ганчірочки, мольберти, палітри. Вікна були закриті темними фіранками, які пропускали дуже мало світла.

У кутку сидів Коррадо, згорбившись над черговим аркушем він самозабутньо малював. Зі мною увійшла вже не Альба, а Ромілда - доглядальниця Коррадо. Це була пухка жінка за тридцять, з добродушним обличчям.

- Привіт, - гукнула я хлопчика, повільно підходячи. Він не звернув на мене жодної уваги.

- Він не розмовляє, - сказала Ромілда. - Ні з ким. Навіть на батька свого не реагує.

- Не реагує?

- Гучних звуків боїться. Якщо закричати, то сховається чи почне плакати. Одержимий він. До нього навіть жерці відмовилися заходити. Вбити гріх, чекаємо, поки сам помре.

Я з жахом обернулася до доглядальниці. Вона з жалем дивилася на хлопчика і хитала головою.

- І світло? Він боїться світла?

- Боїться, але не згоряє на ньому, - швидко відзвітувала жінка. І, побоюючись, що я можу засумніватися в її словах, додала: - Ми перевіряли.

Я тільки стомлено заплющила очі.

- Ромілдо, розкажи більше. Як хлопчик поводиться? Що робить цілий день? Хто намагався його лікувати?

- Та хто вже тільки не пробував... Про лікарів то вам краще у констебля запитати. Я ж не освічена. Ходили у костюмах різні. Руками розводили. Один сказав, що це такий хлопчик і є, він усе усвідомлює, але таким, як ми не стане. Цього лікаря Його Світлість наказав тут же виставити геть. А що робить... малює цілий день. Якщо кисті чи фарби закінчаться – істерику влаштовує на весь палац, кричить і по підлозі катається. Доторкнутися до себе не дає. Верещить, наче розпеченим залізом по ньому водять. Якщо переставляємо щось - знову репетує. Ось, якщо взяти ось цю баночку і переставити до стіни, відразу ж почнеться крик.

Я кивнула і присіла навпроти Коррадо, подивилася за його рухами.

- І ходить він, - раптом згадала доглядальниця. - Навшпиньках постійно. Немов підкрадається.

Я згадала вечірній епізод, як хлопчик налякав мене. Дійсно, мою увагу привернула неприродна хода дитини.

- А що в нього на руках?

- Дряпає себе сам. Нігті гострі, от і розчісує шкіру.

Подряпини справді наштовхували на думку, що їх сам собі наніс хлопчик, вони розташовувалися на обох руках дзеркально, наче зроблено це було спеціально. Рухи Коррадо часто повторювалися. Він міг проводити пензлем по одному місцю кілька разів.