1. Весілля

Замок Вомон-ле-Тіссен я побачила на черговій зупинці, яку організували для моєї матінки. Тиждень тому вона застудила спину на весняному протязі, тому тепер вимагала зупинки кожні кілька годин. Через це наш шлях розтягнувся із трьох діб майже до п'яти.

Я вийшла з екіпажу, щоб розім'яти ноги та побачила його.

Вомон-ле-Тіссен - фортеця, оточена ровом і кам'яною стіною, що наїжачилась кілками та дивилася на світ порожніми бійницями. Кілки теж служили зараз лиш декором: на замок уже багато років ніхто не нападав, але попри це він був ідеально підготовлений до оборони.

Герцогство Валуа, куди ми прибули, розташувалося на півночі Ольдовії. За Валуа починалися гори, а за хребтом Вічної Морозі вже розкинулося інше королівство. На південь потягнулися землі Монтанарі, а за ними знаходилася столиця. Якщо дивитися на мапу, Валуа здавалося огірком: довгаста підгірська територія, що оминає землі Монтанарі й закінчується двома опуклими півколами на стику із сусідніми герцогствами.

Живучи на Півдні Ольдовії, я лише кілька разів вибиралася до столиці, а про північний Валуа чула лише на уроках географії. У трактатах багато говорилося про фортецю Вомон-ле-Тіссен, яку я зараз роздивлялася.

Серцем замку був великий палац зі світло-сірого каменю. П'ять веж скинули шпилі до передгрозового ранкового неба. На флагштоках майоріли яскраво-червоні прапори герцогства Валуа. Звідси не було видно герб герцога - лев, що давить лапою змію, але мені вдалося розглянути флюгера з кованими плоскими царями звірів.

Палац відзначався тим, що в ньому було багато великих вікон, у металевих рамках. Мої батьки не могли дозволити собі ні такий величезний палац, ні стільки чистого скла, ні тонку роботу майстрів.

Батько мого нареченого майже все життя будував цю велич, і зараз Вомон-ле-Тіссен  вважався найкрасивішим і найпродуманішим замком в Ольдовії.

Звичайно, за офіційними даними найкращим був палац Його Величності короля. Але це було лише на папері.

Особливістю Вомон-ле-Тіссен була система каналізації та водопостачання, яку архітектори почали розробляти ще за життя діда теперішнього лендлорда. Зараз землю під замком, як потворні черв'яки, пронизували канали, що відводять відходи життєдіяльності мешканців Вомон-ле-Тіссен, звільнивши вулиці від нечистот та смороду.

У столиці, як і в багатьох великих містах, каналізація теж була, але не настільки досконала, яку, за чутками, організував предок Клементу де Валуа. Мені незабаром доведеться переконатися в правдивості чи навпаки брехливості чуток.

Таємними ходами оснащувалися всі фортеці Ольдовії. Але архітектори Валуа відзначилися і в цьому - створили під замком цілий мурашник, який мені вже хотілося обстежити. Звісно, лише ​​після дозволу чоловіка.

Про Клемента я знала мало. Мене познайомили з ним у день весняного рівнодення. Тоді я вдруге потрапила у столицю і дебютувала на балу, а наприкінці свята мій брат викликав на дуель графа де Чіольто.

Саме у тому поєдинку брат отримав поранення, внаслідок якого він довго слабував і помер три тижні тому. Через кілька днів після похорону, батько зліг зі слабкістю і досі не підіймався з ліжка. А матінка, з дозволу чоловіка, погодилася на пропозицію герцога про заручини. Хоч мені й була неприємна думка, що мені доведеться стати третьою дружиною старого лисуватого товстуна, але я мала визнати, що матінка має рацію.

Наш рід давно в боргах. Нещодавно батько втратив спадкоємця чоловічої статі, та й сам захворів. А за наречену призначено платити її сім'ї відкуп. Ці гроші матінка прагнула використати, щоб погасити заборгованості та вилікувати чоловіка.

До того ж герцог де Валуа, можливо, невдовзі сконає, а я залишуся регентом біля спадкоємця. Швидше за все, батькові доведеться переїхати до мене, оскільки жінка в Ольдовії повністю підвладна чоловікові й сама за себе відповідальність нести не може.

Тому, за нашими законами, якщо вмирає чоловік жінки, а син ще не здатний взяти на себе відповідальність, право розпоряджатися жінкою переходить до найближчого родича чоловічої статі. Якщо таких немає, то жінка вважається нічиєю, а значить - доступною кожному.

І як же мені не подобалися ці закони!

Моє невдоволення вже коштувало мені шкіри на спині. Тепер її покривали рожеві рубці шрамів від різок, якими нагороджувала мене матінка, варто було їй зловити мене за "нежіночими справами". Такими вона вважала читання трактатів з астрономії чи фізики, а також гру в шахи, або мої розмови зі служницями. Перелік усіх заборонених жінкам справ був записаний у Книзі Діла окремим розділом і зберігався в капелах на території кожного замку або міста.

Велику роль у моїй долі відіграв мій учитель поезії та літератури. Ним став пілігрим Енріке. Він пробув у нашому родовому палаці півтора року, хоч спочатку домовлявся з батьком на чотири місяці – перечекати зиму. Захопившись моїм навчанням, залишився перечекати й другу.

Він бував у різних містах та королівствах. Розповідав мені про дивне життя на островах, про народи, що живуть у спекотних пустелях, і про людей, що розбивають городи на схилах гір. Він стверджував, що люди можуть пристосуватися до будь-яких умов життя. А одного дня він розповів мені про те, що навіть у сусідній Мілаїрі жінки можуть самі відкривати торгові крамниці та забезпечувати сім'ї. Вони відвідують школи та можуть з'являтися на вулиці без супроводу чоловіка. А на далеких островах Хасло жінки взагалі служать в армії, так само як чоловіки, а іноді й залишають останніх господарювати та виховувати дітей, а самі вирушають у військові походи.