Розділ 77

Не встигли вони тепло пообійматися, ніби не бачилися рік, а не кілька одиниць часу, як за спинами виросла темно-зелена жива огорожа.

Це був сигнал негайно починати. Але вони ще помилувалися, очікуючи конкретних умов. І Білий Бог сказав:

— Усередині вас уже чекають деякі хижі тварини з боєздатністю два, три та сім балів.

Мейсі зітхнула. Георгин і Дерек переглянулися. Тільки для високорівневих магів: Ліари й Еліаса, це випробування було дійсно по силах. Іншим доведеться брати хитрістю. Втім, їх не змушували розділятися.

— Потрібно просто йти на вихід. І створювати своїх фамільярів, які можуть вас захищати від хижаків. — Радісно завершив Ліам.

Обличчя Георгина посіріло. З-поміж них усіх він був найслабшим магом. Його сила взагалі була скоріше опорною, аніж бойовою чи цілительською. Провести бесіду, поправити макіяж, принести мазь — це все було в його характері, як і м'яка сила землі, яка могла подарувати багато родючого врожаю — була б засіяна земля.

— Ідемо. — Першою сказала Ліара, коли Бог Ліам перестав говорити й схрестив на грудній клітці руки, показуючи, що закінчив з інструкціями.

Варто їм усім опинитися всередині, як усі звуки й шуми зовнішнього світу затихли. Люди замовкли. Птахи в лісі, що оточував арену, замовкли. То сама жива огорожа зберігала тишу, то викладачі знову накинули на них полог.

— Праворуч чи ліворуч? — Прошепотіла Мейсі.

Вони задумливо озиралися. Ельфи нагострили своє чуття, щоб визначити напрямок, на якому не відчувалося небезпек.

— Підемо прямо. — Раптом сказала Ліара.

Вони дивилися на стіну з живої огорожі. Прямо не було проходу. Лише ліво чи право. Але Ліара говорила так впевнено, наче бачила прохід, якого не бачив ніхто інший.

— Я бачу стіну. — Ліниво простягнув Еліас.

— Я теж. — Швидко приєднався до нього Георгин.

— І я… — Не могла не сказати Мейсі.

Тільки Дерек мовчав. Стоячи поруч із Ліарою, він відчував дивні флюїди, що виходили з її кривуватої посмішки. Вона повернула голову й питально подивилася на нього.

— Можна спробувати. — Без слів зрозумів Дерек. — Але якщо огорожа почне чинити опір і звужувати проходи?

— Викладачі не сказали, що таке можливо. — Вона звела плечима. — Наше завдання — вибратися, а як — вже особиста справа.

— Ліаро. — Георгин раптом поклав руку її на плече й міцно стиснув. — Ти весь час намагаєшся знайти лазівки. Це може погано закінчитися.

Вона повернулася й поглянула на наляканого блідого ельфа. Він так боявся, що весь покрився холодним потом. Навіть Мейсі виглядала не так погано.

— Підемо. — Ліара поклала свою руку на його. І раптом пообіцяла. — Я витягну тебе звідси. Я ж витягла пагін лусоїда з камери смертників. Що вже витягнути тебе з лабіринту.

Вони нервово захихикали. У тиші серед похитуваних листя живої огорожі сміх звучав надто неприродно, надто живо й людяно. Що їм стало ніяково. Ніби вдерлися в мертве царство й тут же порушили головне правило.

— Давай. — Прошепотіла Ліара.

Дерек підняв руку. Спочатку на кінчиках його пальців заграло маленьке полум'я. Але воно розгорялося, танцювало, ставало все більше, поки не перетворилося на чистий потік, що зносив усе на своєму шляху.

Гілки займалися. Тріщали. Ламалися. Падали. Знову спалахували.

Мейсі набрала повітря в легені й подула. Пожежа стала стрімко поглинати живу огорожу, перетворюючи її на попіл.

Еліас гасив пожежу навколо них. А Георгин заспокоював листя й гілки. Він розкопував землю, допомагав їм знайти тишу під землею.

Раптом із гущі лабіринту роздався оглушливе виття. Три гігантські напівпрозорі вовки неслися прямо на них.

— Ми одразу побачили фамільярів сьомого рівня небезпеки, — Еліас відступив у темряву. За краї рукавів він тягнув за собою Георгина й Дерека. Останній схопився за Мейсі. Перед обличчя небезпечних створінь вони кинули Ліару одну. — Я тебе зцілю. — Через плече кинув принц і рвонув з усіх ніг ліворуч.

— Що?!

Ліара остовпіла. Вона широко розплющила очі й дивилася на три фігури, що наближалися зі стрімкою швидкістю, широко розкривши пащу й клацаючи зубами. З їхніх ротів летіла слина. А очі були червоні, і в них було відображення забризканих кров'ю уламків льоду.

— Діти тролля! — Скрикнула Ліара й кинулася втекти. Їй потрібен був час, щоб обдумати свій хід.