Глава 73

Ліара розвела руками:

— Не знаю. Я принесла, Дереку віддала. Бачила, ви його в кут поставили, і все. Далі зник.

Еліас махнув ковдрою й схопився. На ньому були чарівні мереживні кальсони кольору сонячного світла: ніжно-ніжно жовті.

Ліара не втрималася й захіхікала, згадавши розповіді про кальсони іншого ельфа:

— Значить, такі штанишки носить не тільки Георгин? — Вона намагалася закрити рот руками, але стала сміятися лише ще сильніше, так що з очей бризнули сльози.

Еліас розгублено подивився на Дерека, шукаючи в нього підтримки:

— Що не так-то? Тепло ж і симпатично.

Дерек відвів погляд і старанно вивчав щось на стелі. Але червоні щоки видавали його — теж сміявся.

— Нічого ви не розумієте в красивій одежі. — Засмучено сопів Еліас. — Тонкий ельфійський смак не дано зрозуміти простолюдинам, особливо просто людям.

Дерек відкрив свій портативний кишеньковий простір і дістав звідти комплект запасного одягу:

— Ти не підеш у кальсонах на вулицю. — Жорстко сказав, похитуючи головою. — Ніхто не повинен прискіпливо розглядати ельфійське мереживо. — Він набрав повітря, хотів ще щось сказати, але Ліара його безтактно перебила.

— Інакше помре від сміху. — Заливаючись реготом, промовила вона.

— Ти донька троля… — Образившись, надувся Еліас, жестом виставляючи її за двері. — Дай мені одягтися, і я покажу тобі, що таке принц у всій красі.

Вони втрьох поспішили до теплиць. Ліара поспішала побачити велике дерево лусоїда і якось розпитати про пагін. Еліас переживав, щоб жодна гілка оригінального дерева не була пошкоджена. І тільки Дерек біг за ними слідом заради компанії й придивитися за пацієнтом, що залишив цілительське крило раніше часу.

У теплицях було спекотно. Краплі води все так же стікали по запотілих вікнах. Велике дерево лусоїда стрімко лишалося.

— Що трапилося?! — У паніці Еліас кинувся до дерева.

Листя чорніло й опадало просто на очах. На землі вже був цілий оберемок.

— Що це? — Не зовсім розумів Дерек.

— Дерево. — Засмучено відповіла Ліара. — Вмирає, напевно.

— Що ти зробила? — Прошепотів Еліас, починаючи вливати потоки своєї магії. Земля сама собою ставала пухкою й вологою. По стовбуру бігли золоті іскри, що намагалися дістатися до серцевини стовбура. — Що ж ти наробила?! — Закричав він, обернувшись до Ліари.

— Я тут не була кілька днів! — Відхрестилася Ліара. — Я тільки про саджанець знаю!

Еліас зтер злу сльозу, що проступила біля куточка його ока, і знову повернувся до дерева.

Вони чекали цілу одиницю часу, але нічого не змінилося. Еліас відійшов і, зачепившись п'ятою чобота за доріжку, вистелену каменем, упав.

Дерек підійшов і простягнув йому руку, але принц сердито відвернувся: не приймаючи допомогу й не встаючи.

— Мені шкода… — Прошепотіла Ліара. Вони не знайшли пагін, та ще й побачили, що з великим деревом серйозні проблеми. — Може, я спробую?..

— Що?! — Розлютувався Еліас. — Добити його своєю холодною магією?

— Один же раз спрацювало… — Ліара звела брови до перенісся. — Хоч спробую.

— Ні… — Почав принц, але Дерек поклав руку йому на плече й міцно стиснув. Він подивився на свого друга й замовк. Тільки вилиці виступили.

Ліара підійшла ближче й торкнулася рукою стовбура:

— Привіт.

Листя на маківці слабо ворушилося у відповідь.

— Я сказала, що відкидаю тебе. І ти вирішив померти? — З сумом запитала вона.

Листочки знову похилилися.

Ліара хотіла влити трохи своєї магії, але перед тим, як подумати про те, що саме збирається зробити, побачила перед очима чорноту. Картинки, що розсипалися й возз'єдналися. Таке вже було, коли раптом знову спрацювало генетичне зілля, відкривши спогади про її предків.

Цього разу юна дівчина, міцно стиснувши зубами шматок брудної сірої ганчірки, в муках народжувала дитину в якомусь похмурому кутку дешевого трактиру.

Потім усе знову стало чорним. І з'явилася ще одна картинка: дівчина йшла по калюжах, притискаючи до себе згорток з немовлям. Вона зупинилася на порозі сирітського притулку й поцілувала крихітну Ліару. Світлий фіолетовий потік перетікав з чола малечі до губ матері. Дівчина поклала її на поріг і тихо прошепотіла:

— Я забрала твій дар. Ніхто з них тебе не знайде. Не хвилюйся. Мама подбала про те, щоб ти прожила мирне життя.

З очей Ліари покотилися сльози. Вона прибрала руку від стовбура дерева й відступила, відкриваючи очі.

Ті спогади навіяло не генетичне зілля із запізнілою дією, як вона думала раніше. Це був лусоїд. Точніше, душа її мами, замкнена в дереві.

— Яка ж ти донька троля… — Притискаючи руки до рота, прошепотіла вона. — Дурна! Дурна жінка!

— Ліаро! — Дерек і Еліас кинулися до неї. Забувши всі образи й недомовлень, міцно стиснули її в обіймах. — Що трапилося?

— Це не просто дерево лусоїда… — Вона шмигнула носом. — Це моя мама.

Перед тим як знову повернутися з картин минулого, Ліара побачила дещо ще.

Бог Ліам. Богиня Рангда. Вони стояли перед матір'ю як дві кам'яні статуї. З байдужим обличчями.

— Ти створила тварюку, здатну переважити баланс світу. — Холодно сказала директорка. — Ми з батьком довго роздумували, що робити. Віддай дитину й залишишся цілою.

— Ні… — Вона похитала головою. — Ні… Ви не вб'єте її!

Бог Ліам раптом м'яко усміхнувся:

— Не вб'ємо. Виховаємо краще, ніж тебе.

Мама заридала, але твердо стояла на своєму.

— Тоді ввійди в круг реінкарнації. — Безкомпромісно заявила Богиня Рангда й відвернулася.

Очі мами розширилися. Вона впала на землю. Стала повзти. Бог Ліам наздогнав її у два кроки й поклав руку на голову:

— Повертайся в день, коли твоя дочка стане сильною. — Його рука розжарювалася, сяяла яскравіше сонця. Її синє-чорна магія перетекла в його долоню. Тіло мами стиснулося й зникло, залишаючи за собою лише купу одягу.

Очі Ліама на мить спалахнули чистим золотом і знову згасли. Він повернувся й поклав руки на тремтячі плечі богині Рангди: