Глава 70

Вранці двері зі скрипом відчинили. Руда чаклунка, що тоді прибула до в'язниці разом із Томасом, несла повітрям тацю з чаєм і сухими булочками. А в руках тримала простий одяг: сіру кофту, чорні штани, темно-синій теплий плащ.

— Тільки відправили вас навчатися в Академію, як знову тут. Що накоїли? — З м'яким докором запитала вона.

— Не знаю. Не пам'ятаю. — Ліара зарилася пальцями у розпатлане волосся. — Просто танцювали, і раптом у нього пішла кров з очей. Можна запитати? — Вона підвела голову й поглянула на чаклунку.

— Звичайно. — Та дивилася на неї з жалості.

— Ви можете дізнатися, що зараз з принцом… зі студентом Еліасом?

— Він у порядку. Відпочиває в цілительському крилі Академії. Невелике перенапруження й втрата свідомості.

Ліара відкинулася на подушку:

— Слава святому… — «Ліаму» застрягло в її горлі, і вона не закінчила фразу. До нього вона тепер не могла ставитися краще, ніж до пса Рангди. — Дякую. — Перевела сухі й червоні очі на чаклунку. — Дякую.

Ліара зрозуміла, що руда чаклунка все знала. Це була чергова гра в допит. Їй створили непомітні умови, збираючись м'яко розбалакати. І цього разу вона вирішила не чинити опір. Їй потрібно було якнайшвидше вибратися з міністерства й повернутися в академію.

Ліара збиралася впасти на коліна перед Еліасом.

Ця думка вводила її в ступор і жах. Тому що вона все ще не розуміла, що сталося й як керувати власними силами. Але після того, що раптом відкрилося в її пам'яті, — вона перестала сумніватися: сильний гнів викликає дар смерті. Це дісталося їй від батька.

І найгіршим було те, що свої емоції вона вже багаторазово каралася, але все ще не навчилася ними керувати.

— На кристалі правди буде мало питань. Бог Ліам попросив якнайшвидше повернути вас до академії для завершення циклу навчання. Він особисто вимагав, щоб ми не затримували найкращу ученицю.

Ліара кивнула. І ледве помітно скривилася. Тепер його мотиви були для неї трохи прозорішими. Дідусь захотів особисто контролювати онуку.

Цей блискучий чоловік зі своєю коханою не виглядали старшими за тридцять років. Але вони були богами, що прожили тисячі… десятки тисяч років.

— Але ми ще маємо виміряти магічну силу. — Ліара здригнулася й поглянула на руду чаклунку. Минулого разу вона довго відходила від удару металевим вінком по голові.

— Знову?

Та з жалості посміхнулася:

— Знову, так.

Цього разу всі поспішали. Ліару вивели в центр тренувального залу. Біля дальньої стіни, як і раніше, стояло опудало. Томас зайшов слідом за нею, тримаючи в руках кристал пам'яті. Без запитання відразу притиснув до її чола:

— Студентко Ліаро, ви навмисно намагалися заподіяти шкоду або довести до смерті студента Еліаса?

— Ні.

Камінь залишився прозорим, тільки в центрі заклубилася маленька хмарка молочного кольору.

— Правда. — Більше нічого не кажучи й не питаючи, він прибрав камінь і вилетів із тренувального залу.

— Ідіть до вимірювача. — Почувся голос Крістіана, що сидів під куполом.

Ліара скоротила відстань і заплющила очі. Вона вже знала, як це буде неприємно. Його руки, що тримали вінок, сповнений тривожними синіми іскрами, знову болісно опустили на тім'я.

— Вісім балів із десяти. Маг високого ризику. Картка червона. Стихія: повітря.

Ліара вже видихнула, подумала, що все закінчилося. Цього разу навіть не закрутилася голова. Але опудало все ще дзижчало, міцно стискаючи її в тисках вінка.

— Зафіксовано повторний магічний слід. Зафіксовано повторне дослідження магічної сили. Зафіксовано дату. Зафіксовано збільшення магічної сили. Зафіксовано збільшення магічної сили за короткий термін. Зафіксовано небезпеку! Небезпека! — Вінок затріщав на її голові. Звук був такий дратівливий й агресивний, що Ліарі хотілося затулити вуха. — Картка фіолетова: маг, здатний до прогресу. — Тріск різко припинився, і опудало підняло вінок.

Ліара відступила. Вона підвела голову нагору, намагаючись розгледіти фігуру Крістіана під куполом тренувального залу. Але було надто темно. Тільки похитнулася й упала.

Двері позаду неї відчинилися, і влетів стурбований Томас:

— Артефакт присвоїв нову картку й рівень сили?

Ліара слабо кивнула.

— Скільки? Скільки? Говори! — Він присів біля неї й, схопивши за плечі, струсив.

— Вісім балів. Фіолетова картка.

— О святий Ліам!.. — Перелякано скрикнув Томас. — Ти й справді його донька?!

— Кого..? — Ледь ворушачи пересохлими губами, запитала Ліара.

— Морока. — Його очі дивно блиснули за склом окулярів.