Глава 69

Коли закінчилася музика, двері різко розчинилися. Дерек визирнув з-за голови студента, що стояв попереду. І його серце пропустило удар. Усе всередині вмерло в той момент, коли він побачив Ліару, що п'ятиться назад з тремтячими руками. І принц, який лежав на підлозі в забризканому кров'ю одязі з неприродно вивернутою ногою.

— Еліасе! — Забувши про все та про всіх, він штовхнув студента й кинувся в центр кола.

— Це… не я… Це… не я… — Як у маренні повторювала Ліара.

Магія краси Георгина розчинилася, і вона знову виглядала обірвано. Але хтось без почуття огиди поклав тяжку теплу долоню на її худе плече.

— Чистий Ян і чистий Інь. Нам було цікаво, хто виграє цього разу. — Бог Ліам щиро посміхався. — Король помер. Хай живе королева.

Горло Ліари стиснув грудок. Вона вся заніміла. І задрижала. Сльози навернулися на очі.

— Він не помер… — Посинілими губами прошепотіла вона й, вирвавшись з не міцної хватки Бога, кинулася до Еліаса. — Він не помер!

Дерек плакав, гарячково шукаючи ознаки життя. Але його руки так тряслися, що він не міг знайти. Студенти, що залишалися за лаштунками, вже висипали в зал. Мейсі й Георгин мчали до них, не відчуваючи землі.

Ліара впала на коліна. Поруч опустилася Мейсі. Вони коротко переглянулися. На віях зібралися краплинки сліз.

Не сказавши один одному нічого, вони втупилися в Еліаса. Його грудна клітка слабо підіймалася й опускалася.

— Він живий. — Першим визначив Георгин. Його обличчя спухло й почервоніло. Не переставав плакати. — Живий. — Поклав руку на плече Дерека, і той отямився від свого горя.

Підхопив Еліаса на руки, притиснув голову до своєї грудної клітки й у супроводі дворецького вибіг із залу.

Директорка в сніжно-білій сукні. Вона вперше наділа біле, таке біле, що її волосся здавалося нестерпно чорним, настільки чорним, ніби його виткав сам морок.

Вона підняла келих і звернулася до студентів.

— У великій битві чистого Інь і чистого Ян цього року перемогла сила Інь. Рідкісна подія, коли ми можемо спостерігати силу такої могутності. — По її губах ковзнула ледь помітна посмішка. — Минулого разу це траплялося 18 років тому. Перемога була на стороні Ян, але небо завшуки шукає рівноваги.

— Що? — Прохрипіла Ліара. — Це якийсь жарт?.. — Вона встала на ноги. — Студент мало не загинув! — Закричала в голос.

— Ні, — Бог Ліам підійшов ближче. Сьогодні він носив чорне, його біле волосся сяяло як сонце. — Ви його мало не вбили. — Він поліз у внутрішню кишеню свого фрака й дістав магічні наручники, що позбавляють сил. — І тому доведеться знову з'їздити до міністерства.

— Пане! — Закричала Мейсі, падаючи йому в ноги, витираючи краєм своєї білої сукні плями крові Еліаса, що потрапили на підлогу. — Пане! Вона не знала, що творила!

— Значить доведе це на кристалі правди й повернеться.

У дверях бального залу показалися два знайомі обличчя: Томас і Крістіан.

— Руки. — М'яко усміхнувся святий Ліам і клацнув застібкою. — До зустрічі, пані.

Ліара не чинила опору. Приголомшена тим, що відбувається. Загублена й заплутана, вона покірно йшла до виходу поруч із конвоєм.

Коли вони вийшли в темні коридори, вона ковзнула поглядом по кутку, де Дерек і Еліас вирішили залишити пагін лусоїда й повернутися за ним після танців — саджанця не було. Він зник. Це був останній удар по потилиці. Голова Ліари стала ватною. Очі закотилися. Вона падала пластом. Лише міцні руки тримали її за передпліччя.

Люди метушилися, хтось щось кричав. А перед внутрішнім поглядом Ліари стояла лише фігурка ангела з зав'язаними очима. Того самого, якого вона розглядала в будинку батьків Томаса. Пов'язка просочувалася кров'ю, і брудна сльоза повзла по його щоці.

Грішниця. Грішниця. Грішниця…

Вона мало не вбила когось. Вона?

Слід було відвідувати меси святого Ліама. І не красти на ринках. Розплата прийшла.

Свідомість Ліари стрімко падала в прірву. Розколювалася. І розсипалася на кольорові картинки, що стрімко блідли. Поки не залишилася лише чорна порожнеча. Чорна як волосся директорки.

— Позбався плода! — Оглушливий високий і мерзенний, чужий голос у її голові. — Ненавиджу тебе! І завжди ненавидів!

— Але я люблю тебе! — Жінка. Ні. Дівчина. Вона впала на коліна перед хлопцем. Скільки їм? Вісімнадцять? — Моєї любові вистачить на нас обох! — Вона обіймала його ногу.

— Ти напоїла мене! Псино Рангди! Ти робила те, що хотіла, а тепер заявляєш, що ми пов'язані кров'ю навіки?! — Каштанові кучеряві волосся, зелені очі, худа фігура. Копія Ліари. Батько. Батько? Це її батько.

Він нахилився й схопив дівчину з довгим білим волоссям за плече. Струсив її:

— Відьмо. Ненавиджу! — Кричав так, що слина летіла на всі боки.

— Але я люблю..! Гаразд… — З заплаканими почервонілими карими очима промовила вона. Такі очі, як у Ліари. Мати. Мама… — Позбавлюся, тільки не говори нічого батькам! Благаю! Молю! — Вона так жалюгідно чіплялася за його ногу.

Ліара як блідий дух стояла в куті кімнати.

Ось як усе було.

Картинка розпалася навпіл.

Бальний зал.

Мама в білому. Батько в чорному. Ідеальні Ян і Інь. Вона світла як ангел чи ельф. Ні, дочка самого Бога. Батько морок. Звичайний егоїст. Звичайна людина.

Рука в руку. Ідеальні кроки. І їхня небажана дочка під серцем. Вони не посміхаються. Виглядають виснажено. Він починає чаклувати. Стеля розколюється в тому самому місці, де це трапилося й над головою Ліари.

— Вона змушує мене стати батьком! Донько троля!

Директорка вскакує з крісла й дивиться на Бога Ліама.

— Як ти це допустив?!

— Дівчисько вся в тебе. Творить що побажає! — Кричить він.

За мамою розкриваються золоті крила. За батьком із тіні підіймався лицар. Морок і світло.

— Я люблю тебе!

— Ненавиджу!

— Геть усі! — Директорка перетворюється на чистий морок, що впав на бальний зал як полог із густої темряви. Лише вони вчетверо. І дух Ліари.