Глава 66

Ліара закашляла. Біль пронизав легені.

Камера стрімко крижаніла. Стіна вкрилася кіркою щільного інею. Калюжі в мить ока замерзали, перетворюючись на ожеледицю.

Вона не могла дихати носом, тому хапала студене повітря ротом. Від цього горло стиснулося до тонкої трубочки, і їй гарячково потрібно було більше повітря.

Ось так виглядає смерть жебраків. Без коштів на зцілення, дім і порятунок. Усі кошмари Ліари накинулися на неї в один мить, і, зневірившись, вона розплакалася, але сльози застигали кристалами на брудних щоках.

Жебраки не шукають порятунку — жебраки чекають смерті. Вони самотні, вони нещасні й відкинуті світом. Ліара ніколи не хотіла до них приєднатися. У своїй родині: з себе й себе, їй доводилося покладатися на — себе.

Коли в родині Томаса вона бачила турботу батьків і милого молодшого брата. Крістіана, якого ніхто не приймав, але всі з любов'ю годували — вона відчула внутрішній поштовх. Імпульс. І болісне бажання дізнатися: вона взагалі комусь була потрібна чи просто пагін, який безжально обрубали?

Притискаючи до себе пагін лусоїда злагосливого, що стрімко ріс на холодному вітрі, огорнутий лише її запаленим подихом, Ліара страждала сильніше, ніж коли доводилося виживати на вулицях. Звідси було нікуди подітися.

Потрісканими й обвітреними губами вона ледве чутно прошепотіла:

— Ми виберемося. Чуєш? Я тебе витягну.

Це був кошмар, видіння чи справді. Але пагін у руках був дуже дорогоцінний. Еліас її розірве, якщо щось трапиться з рослиною. Магічні саджанці мали власну думку й, як неслухняні малюки, іноді втікали з дому. Вона не могла загубити його або дозволити померти від холоду. Все її нутро штовхало захищати й берегти це насіннячко, що щойно прокинулось.

Вітер знову затих. Пластівці снігу ставали все менше й менше, поки не перетворилися на маленькі сніжинки, що танули, не встигнувши торкнутися землі. Лід теж танув. З мокрих стік стікали потічки крижаної води. Сльози на щоках Ліари теж розморозилися.

І все ще цокотіли зубами від холоду, в наскрізь мокрій сукні, вона подумала, що пора спробувати почати чаклування. Камера Чотирьох пір року була відома тим, що позбавляла магів сил, але це був засіб, який вона не випробувала.

Легенди часто перебільшують реальність. Але її переляк був так великий, набагато сильніший, ніж коли вона побачила невдалого фамільяра, що повз по стелі, то все забула й завмерла. Однак тепер їй належало подбати про пагін. Насіннячко ще більше підросло. І вже наполовину розкрилося. На золотій верхівці вже хистів перший крихітний листочок, що слабо сяяв у темряві.

Вона слабо посміхнулася:

— Привіт…

І він помахав їй своєю малесенькою гнучкою гілочкою.

За лаштунками панувала напружена атмосфера:

— Де боягузлива зайчиха? — Еліас схрестив руки на грудях й уперся роздратованим поглядом у Мейсі. — Невже в неї такі рани, що й прийти не може? — Цідив він крізь зуби.

— Уяви собі. — Сичала у відповідь Мейсі. — Ти навіть не уявляєш, на що схожі ноги, коли тисячі гострих мушель ранять їх одночасно.

— Ми виступаємо четвертими. Четвертими в третьому потоці! — Обурився він. — І якщо твоя подружка вирішить нас підставити, то я назавжди забороню їй входити до моєї кімнати на мінус першому.

— Вона не просила тебе брати її в партнерки!

Брат і сестра перекидалися гострими отруйними словами. Георгин переступав з ноги на ногу. Дерек не міг вирішити, кого з них двох зупиняти. Сіерра здалека злобно пирхала на їхню компанію.

— Я навіть грошей їй запропонував. Але донька троля вирішила мене підставити?

— Еліасе! — Дерек перервав їх. — Ще є час, почекаємо.

— Від одних відбою нема. Інші тікають, підтисши хвіст. — Він цокнув язиком і привалився до стіни, заплющивши очі.

— Почекаємо… — Тихо підтвердив Георгин.

Танцювати з розлютованою русалкою було найгіршим, що могло трапитися в його житті. Сіерра не була надто сильною чаклункою, але руки в неї були куди міцніші, ніж у самого Георгина. Такої й чаклувати не доведеться.

— Він знає нас усіх по іменах… — Тремтячи від страху й захоплення, прошепотіла Лірієль. — Він лише удає, що ми йому байдужі. Це ж ельфи, вони ніколи не пам'ятають те, що їх не цікавить!

— Заткни рота. — Відрізала Сіерра. Принц Еліас буде її. Навіть якщо доведеться принизитися ще два чи двісті разів. Принці заслуговують товариства принцес, а не обірванки з даром смерті. Затаївши в душі глибоку образу, вона кусала губи, не знаючи, чи варто хоча б спробувати помститися некромантці.

Від стіни камери повіяло жаром. Та таким сильним, що всі потічки води раптом висохли. Камені розжарювалися, і навіть крізь взуття вона відчула, як гаряче. Перестрибуючи з ноги на ногу, Ліара згадала про тварин, що оселилися в її тіні.

Собака й заєць здавалися достатньо розумними, тому вибрала їх для виклику. Вона не знала, буде їм душно чи холодно, не хотіла завдати болю.

Тіні опинилися перед нею.

— Вам не спекотно? — Не знаючи, як запитати, видала Ліара.

Духи спокійно стояли. Не сприймали холоду й жару. Ідеальні, універсальні воїни. Якщо їх не розвіяти закляттям, то вони залишаться поряд назавжди — безсмерті.

По чолу Ліари скотилася крапля поту. Вона пережила крижаний вітер, болісний злив і сніг, що палить холодом. Залишився лише жар, але хто знав, коли їй дозволять вийти. Тому поспішала й викликала весь загін. Їх були сотні.

— Шукайте вихід! — Наказала вона, переходячи в центр і дивлячись нагору. Зі стелі йшла пара й сипався дрібний пісок. Якщо так триватиме — вона просто втратить свідомість від спеки або її засипле.

Собака заскиглив і почав копатися біля однієї зі стін. Усі інші тварини кинулися туди, й раптом Ліара крикнула:

— Розступіться! Нехай буде вода! — Тварини миттєво вишикувалися в два ряди, а вона вдарила заклинанням. Вийшло.

Коротка думка, яку вона ледве встигла схопити за хвіст, дала ідею. Це ж не справжня Камера Чотирьох Пір Року, а випробування від Берегині Дому. Отже, тут не може бути все наглухо зачинено.