Глава 64

Ліара повернулася на мінус шостий, швидко вимила ноги, сподіваючись, що жодна хвороба не проникла крізь її рани, й миттю намазала.

Її рідненькі й зручненькі старі й розтоптані коричневі чоботи зі збитими носами давно лежали в портативному кишеньковому просторі. Вона вирішила взути їх. З гострими носами, вони виглядали таки краще за важкі та темні академічні черевики.

Вибігши за двері, вона торкнулася грудної клітки, збираючись схопити ключ, який завжди носила на шиї замість намиста, і замкнути двері. Але нічого не виявила.

Ліара опустила голову вниз. Знову й знову торкалася себе, сподіваючись, що їй просто здається. Але це було не так. Їй не здавалося. І не примарилось. Ключ зник!

— Це знову витівки русалок? Псини Рангди! — Засичала вона. — Мейсі мала рацію. Їх треба відучити капостити!

Ні на мить не засумнівавшись у тому, що водне сімейство з мінус п'ятого та мінус четвертого викрало її ключ, вона гнівно закрокувала вгору, лише притримуючи плаття, що трохи стримувало її розмашисті рухи.

Коридор із кімнатами мінус п'ятого виглядав лише трохи краще за мінус шостий. Замість крихітного плаваючого ліхтаря, що ледве освітлювала стіни — тут їх було дві. Та й стіни не голий неотесаний камінь, а голий обтесаний камінь.

Ліара фиркнула й звела плечем. Звісно, на менше, ніж мінус перший, погоджуватися було не можна. Вона не хотіла померти на вулиці жебраків: змарнувавши життя та отримавши якусь хворобу. 

Вона не зовсім розуміла, як саме провести обшук, не вивертаючи всі речі в кімнатах. Та й до того ж не була впевнена, що тут живуть лише рибне сестринство.

Подумки зосередившись на ключі, вона уявила, як підтягує його до себе магією повітря. Але тут же побачила чорну жменю сухої землі, від якої не встигла відвернутися.

Вона потрапила їй прямо в обличчя.

Ліара кашляла, намагаючись позбутися частинок, що потрапили в ніс і рот, забили горло. Схопилася за шию й зігнулася навпіл.

— Кха-кха-кха!!!

Коли виступили сльози, вона встигла їх стримати й тут же перестала кашляти.

— Що це..? — Все ще не в змозі перевести подих, питала вона в повітря. — Якісь захисні чари від проникнення? У нас такі стоять? Треба запитати Дерека…

Зробивши крок назад, Ліара базікала сама з собою, намагаючись знизити занепокоєння, що саме собою зародилося в грудній клітці.

— Знову збиралася простягнути рученьки до чужого майна? — Почулася луна скрипучого голосу з мерзенним підхихикуванням. — Нічому не навчилася..? Ну пані навчить!

Голос лунав у голові Ліари болісною пульсацією. Вона пам'ятала або згадувала.

— Хто ти? Хто ти?! — Закричала вона, обертаючись навколо себе, шукаючи поглядом джерело голосу.

— Твій учитель на сьогодні. — Зовсім голосно зареготала липика драконовидна.

— Берегиня Дому?! — Ліара згадала! Її скроню пронизав гострий біль. На самому початку. Коли вона прийшла до академії, Дерек шукав ключ. Кудись пішов і повернувся лише через кілька годин. Мейсі назвала це випробуванням пошуку ключа. — Це не русалки вкрали ключ?! Це ти взяла! — Думки в голові Ліари прояснилися. Вона тут же перестала питати. І Берегиня перестала відповідати.

Стіни раптом зійшлися.

Ліара опинилася затиснутою у вузькому просторі, схожому на похмуру кам'яну коробку без дверей і вікон.

У неї перехопило подих. Кисню не вистачало. Вона поклала руку на груди, намагаючись привести себе до тями, але рваний ритм серця був надто нерівномірний.

— Злочинців завжди карають суворе! — Знову подав голос липика. — Зустрінься зі своїм найгіршим страхом. І тоді полювання брати чужі пропаде… — На стіні блиснуло драконяче око, що примружилося, розтягуючись у посмішці. Але лише на мить і тут же зникло.

Спочатку все затихло. Температура в кімнаті повільно падала. Ліара обхопила себе руками й раптом прямо зі стін подуло пронизливим вітром. Таким сильним, що гуло в вухах, наче ураган, що розлютився. І таким холодним, наче вона потрапила на саму північну частину імперії, де була вічна мерзлота.

Пориви вітру збивали Ліару з ніг. Зуби стукали один об одного. І чіплятися було не за що.

Її гарне плаття лише заважало: розвивалося, як прапор, і ляскало по ногах.

Не в змозі чинити опір стихії, Ліара впала на коліна. Під її лівою долонею щось було. У темряві погано було видно, але вона напружила зір. Щось невелике й гладке, менше половини долоні.

З усіх сил, упершись ногами й лівою рукою в підлогу, вона піднесла це до очей. Чимале темне насіннячко з ледь помітним зеленим слабким стебельцем, що щойно проклюнулось.

Вона й сама не знала чому, але міцно стиснула його в руці, боячись, що воно не витримає такого вітру.

— Все буде добре! Все буде добре! — Чи собі, чи насіннячку прокричала Ліара. І зі стелі почала хльостати проливна льодяна злива.

Камера Чотирьох Стихій. Її найгірший страх у магічному світі.

Хто знав, що гнів приведе до ув'язнення?