Глава 56

До краю тіні Ліари, по трохи підстрибуючи, перемістився пухкий кріль. Або це був заєць? Провідник пухнастої зграї сів на краю тіні Ліари й постукав довгою задньою лапкою.

— Сюди? — Вона присіла й нахмурилася, зазираючи зайцеві в очі.

Ніхто зі студентів не міг їй підказати, що саме хоче донести дух тварини. Магія некромантії взагалі була складною та закритою. У вищій академії їх мали навчати простим заклинанням, з якими впорається будь-який звичайний маг. Але все ж ті, хто мав схильність, завжди перемагали, бо відчували магію смерті.

Втім, ці студенти були на останньому курсі середньої академії. Їм взагалі було невідомо, що робити з духами.

— В тінь? Ти хочеш в тінь? А решта?

Кролик продовжував старанно стукати лапкою по краю тіні та більше нічого не висловлював — навіть вухами не поворухнув.

— Іді..те? — Спочатку Ліара хотіла запросити лише кроля, але потім подумала, що йшлося про всіх, хто тут зібрався.

Бачачи, як вони прослизають всередину — вона була вражена. Їх були сотні. Особливо дрібних пташок і якихось жучків.

Ліара злякалася і навіть хотіла зупинити це, думаючи, що її зараз розірве на шматки. Але в тілі нічого не змінювалося. Тільки її тінь стала безформною. То тут, то там в обрисах виглядали заячі вуха, пташині дзьоби та якісь ніжки жучків.

Розуміючи, що тепер це все вона носить з собою — Ліару занудило.

Останнім був собака. Він підійшов і ткнувся вологим холодним носом в обличчя.

— І ти туди? — Ліара була бліда. На скронях виступив піт. Собака радісно завиляв хвостом і лизнув її по носі, відразу ж приєднуючись до мертвих побратимів.

Коли все припинилося — тінь Ліари стала звичайною, такою ж, як і раніше. Ніби нічого не змінилося.

— Тобі не важко? Ніде не болить? — Мейсі підійшла ближче й присіла поруч.

Ліара заперечно похитала головою. Все було чудово. Вона навіть почувала себе краще, і паніка почала відступати. Повернула голову до Мейсі й усміхнулася:

— Не важко. Вони зайняли порожнечу, а не втиснулися туди, де вже було зайнято. — Ліара сама не очікувала від себе такого порівняння. Але внутрішнє чуття підштовхувало її до думки про те, що так правильно — так мало статися.

Мейсі стримано усміхнулася. Від Ліари йшов холод на половину мертвої людини, і перебування поруч завдавало їй майже фізичних страждань. Але вона взяла її за руку:

— Добре. Я рада, що ти в порядку.

Коли всі остаточно прийшли до тями: Дерек встав, Ліара підвелася, Ліріель перестала повікати віями і нарешті образилася надула губи — вони зв'язали оленя спільною магією.

Кожен вніс частку своєї стихії, бачачи, як заплітається новий і міцний повітряний мішок, здатний унести велике тіло тварини. Вода, земля, вогонь і повітря. Всі вони поставили особисті печатки, щоб учитель Ліам бачив участь усіх студентів у полюванні.

Усю дорогу до фінішу — олень налякано вив. Він ніколи раніше не літав повітрям. І взагалі цей день був для оленя складним: він з'явився, його налякали, блукав лісом і ледь знайшов щось смачне — поживитися, знову прибігли шкіряні та двоногі, щоб знову налякати. За ним біг собака, літав вогонь. Він заплутався в траві й упав. А собака вкусив — це було найобразливіше в цьому дні. А тепер його тягнули повітрям. Жахлива несправедливість!

Ліара зрозуміла, що віддалено чує уривки думок оленя. І запитала про це в Мейсі, що йшла поруч.

— М… Не думаю, що це звичайний прояв магії… — Промимрила вона. — Я взагалі не думаю, що твоя магія звичайна, тому порад давати не можу.

До фінішу вони прийшли останніми, коли час уже давно минув. Учитель Ліам розважав кислих студентів, що прийшли першими, різноманітними історіями зі свого життя. Але жодна з них не була така цікава, як група з шести студентів, яка тягнула за собою оленя.

Ліам ляпнув у долоні й весело усміхнувся:

— Оце так! І як же оцінювати? Перші прийшли без оленя, а останні після того, як час давно минув, але з ним..? — Він задумливо прикусив губу. — Покарання отримають усі?

— Ні! — Гукнула Ліара. І тінь позаду неї дивно заворушилася.

— Аргументуйте, студентко скороченого курсу. — Ліам двічі клацнув пальцями, і позаду нього виріс великий пень, схожий на трон зі свіжозрубаного дерева. Він сів, склавши ноги, і поставив лікоть на коліно. Він підпер підборіддя і схилив голову, з цікавістю втупившись у Ліару.

— Ви поставили правило — знайти оленя і прийти до фінішу. Так, ви говорили про першість, але не говорили про пріоритет! Ми, — вона розкинула руки в сторони, маючи на увазі інших п'ятьох студентів, — обрали пошук оленя. І успішно привели його сюди. Решта, — обвела очима інших учнів, — вирішили перемогти у перегонах з часом і прибути сюди. Але це урок зоомагії. Тому я вважаю, що ми не заслуговуємо на покарання! — Палко закінчила вона.

— Прийнято. — Він зааплодував. — Студенти, що прийшли без оленя, що скажете на свій захист?

Решта мовчали.

— Що ж… Тоді я дозволю шести студентам піти від нас раніше, а ми з вами прогуляємося до архівів бібліотеки, щоб ви знали шлях…

Ліара, Мейсі, Дерек і Георгин уже не слухали. Вони кинулися геть, поки їх не вирішили покарати разом з іншими.