Глава 54

Дерек і Мейсі довго бігли, але в результаті, все одно замерли на черговій галявині. Вони важко дихали та озиралися по сторонах.

— Нічого! — Роздратовано промовив Дерек.

Вони упустили слід духів тварин і вже деякий час безпорадно тинялися лісом.

— Я можу знайти Ліару, — раптом сказала Мейсі.

— Тоді чому раніше не намагалася знайти? — Дерек не хотів сваритися, але не міг стриматися від уїдливого тону.

— Тому що ми йшли за тваринами. Це було б легше пояснити, — зітхнула вона. — Я часто ділюся з нею речами, і це не завжди питання доброчесності. Точніше, я завжди хотіла допомогти Ліарі, але коли хтось носить твою річ, кілька днів твоя енергія не вивітрюється, і так завжди можна знайти того чоловіка.

— Мейсі! — Дерек округлив очі.

— Не говори, що Еліас так ніколи не робить. — Вона стиснула губи в тонку лінію.

— Йому вистачає благородства не опускатися до таких вивертів. — Обурився Дерек.

— Тоді, у мене дивовижні ангельські корені. — Мейсі високо звела одну брову. — Я хочу знати де знаходиться моя подруга. Особливо знаючи її магічні дари — вона може опинитися в небезпеці.

— Не виправдовуйся, — зітхнув він.

— Якраз нещодавно я їй дещо дарувала, буду сподіватися, що вона наділа це сьогодні… — Зітхнула вона і подумки проклала карту. — Нам пощастило. Вона в лісі та рухаються до фінішу. — Раптом Мейсі широко розплющила очі й розреготалася. — Вони біжать за оленем!

— У тебе дійсно сильний зв'язок зі своїми речами, — ще раз пожурив її Дерек.

І Мейсі зніяковіла.

— То куди?

— Туди. — Вона махнула підборіддям, вказуючи напрям у сторону пагорба з фінішною лінією.

Дерек коротко кивнув і, кинувши «швидше», першим побіг у вказаному напрямку. Слідом за ним тягнувся повітряний мішок, і їхню колону завершувала Мейсі, яка давала короткі вказівки куди повертати, дивлячись на карту перед внутрішнім поглядом.

Ліара, Георгин і Сіерра бігли слідом за тваринами. Вони не розмовляли між собою, тільки важко сопіли, втягуючи в розпечені від поспіху легені холодний вуличне повітря. Чувся тільки шепіт вітру, що ковзав по верхівках дерев; топіт, який вони видавали важкими чобітьми; і хруст гілок, які часто траплялися їм під ногами.

Духи мертвих тварин рухалися беззвучно. Зараз це був мовчазний гарнізон.

Раптом птаха злетіла вниз і дзьобом тюкнула собаці в тім'ячко. Та різко змінила напрям.

— Що за..? — Раптом гальмуючи, проговорила Мейсі.

— Що таке? — Запитав Дерек, обертаючись через плече і зменшуючи темп бігу.

Вони тільки добралися до галявини, де була розворушена земля: ґрунт, коріння, кістки. Де-не-де місцями читалися сліди одногрупників. Але тут було сухо, тому вони рідко траплялися на очі.

— Вони стали бігти туди… — Мейсі показала рукою набагато правіше фінішної лінії. — Невже там олень?

Дерек підвів очі на небо і незадоволено пошкрябав вказівним пальцем свою скроню. Час був критичним. У них не було можливості ризикувати.

— Якщо ми прийдемо до фінішу першими без оленя — вчитель Ліам вважатиме нас дітьми троля, і ми будемо жити в архівах не два тижні, а два місяці. — Став міркувати Дерек. — Якщо ми прийдемо самими останніми, то обіцяні два тижні ми зможемо пережити…

— Тільки не з цією русалкою! — Поки Ліріель була без свідомості, Мейсі не стримала свій праведний гнів. — Ти ж знаєш, що вона мріє підібратися до брата! Ти знаєш це краще за мене.

Дерек облизнув губи, зітхнув і підійшов до Мейсі ближче, хапаючи її за плечі:

— Хто тільки не мріє про принца? Ми повинні пробачити їм цю слабкість.

Мейсі прикусила нижню губу і замислено відвела погляд. Вона все ще бачила карту переміщень Ліари — подруга заглиблювалася в ліс, замість того, щоб виходити.

— Ми пробачимо їм після того, як знайдемо нашу Ліару.

Дерек підняв розкриту долоню догори, і вони коротко вдарили в долоні:

— Тоді біжимо!

Собака загальмував прямо перед густими високими кущами, які були дуже щільними, навіть попри те, що вони вже давно повністю облетіли.

Георгин, як найвищий з них, раптом посміхнувся, приклав палець до губ і засичав. Він без слів просив дівчат не шуміти.

Ліара навіть затримала подих. Це далося складно: легені, пси Рангди, боліли від нестачі повітря під час бігу. І донині вимагали глибоких вдихів. Але вона терпіла.

Це виправдалося, коли їхнє тріо подивилося трохи вище верхівок кущів, і вони побачили ледве помітний блискіт срібних рогів.

— Знайшли… — Вражаючись прошепотіла Сіерра. Вона до кінця не вірила Ліарі, особливо коли та сліпо пішла за духами, що заводили їх далеко від лінії фінішу.

Георгин став рухати пальцями. Починаючи з мізинця до великого, плавно водив ними та поступово відсував тонкі сухі гілки, що утворили затор на дорозі.

Незабаром показалася голова. Олень, ніби ні в чому не бувало, просто рвав губами червоні ягоди з іншого боку куща і насолоджувався своїм життям.

Дерек і Мейсі загальмували прямо за спинами Ліари, Георгина і Сіерри. Повітряний мішок з Ліріель все ще гойдався позаду всіх.

Вони важко дихали, від бігу не могли сказати жодного слова, але з захопленням дивилися на оленя, який підняв голову та у відповідь дивився на шестеро студентів. З його рота звисало гроно червоних соковитих ягід.

— Попався! — Розтуливши рот і трохи кривувато усміхаючись, гучно сказав Дерек.

Від несподіванки й голосного звуку олень підстрибнув і різко рвонув ще глибше в ліс.

— Син троля! — Повернувшись і не стримуючи себе, закричав Георгин.