Глава 52

— Це не тварюка! Це собака! — Ліара кинулася навздогін за Георгином і, схопивши його за руку, повисла на ньому.

— Гаразд. Гаразд. — Швидко погодився він. — Тільки відпусти мене. Якщо Сіерра побачить — то поховає нас під найближчим деревом і скаже, що нещасний випадок...

— Вона твоя дівчина? — Прошепотіла Ліара, все ж таки відсторонюючись від нього, щоб не спровокувати черговий конфлікт у їхньому тріо.

— Святий Ліам! — Вигукнув він і тут же закрив руками собі рота. — Ні, святий Ліам борони... Вона просто дівчина, яка полює за серцем Еліаса. Але той уже трохи зайнятий, а я просто матеріал, який усі хочуть використати, щоб дістатися до мого пана.

Ліара раптом зрозуміла, чому настрій Георгина за сніданком був жахливим. Він страждав від розбитого серця, яке ще й добивали ціпками такі дівчата, як Сіерра.

— Мені шкода. — Вона захотіла поплескати його по плечу, але так і не доторкнулася до нього. — Але в тебе все буде добре. Я впевнена.

Георгин ковзнув по ній задумливим поглядом і нічого не відповів.

— А де Еліас? — Згадавши про питання, яке вже деякий час її непокоїло, запитала Ліара.

— У нього сьогодні інший розклад. Ненавиджу дні, коли ми ходимо на роздільні заняття...

У серці Ліарі було трохи сумно через Георгина, але, чесно кажучи, такі складні почуття вона не розуміла. Не розуміла, чому потрібно так сильно страждати, щоб не спати ночами.

Сіерра раптом різко зупинилася й, відкинувши пасмо волосся, обернулася до них, глянувши роздратованим поглядом.

— Чому ви ледь йдете? Ми не збираємося прибути першими?

— Ми просто йдемо за собакою. — Ліара підняла голову до пісочного годинника, що повільно відлічували решту відведеного часу. — Ще встигнемо.

— А якщо хтось упіймає оленя першим? Ми прийдемо до фінішу порожніми? — Занепокоївся Георгин. — Ніхто не покине ліс до закінчення часу, поки не зробить усі спроби пошуку тварини.

Ліара роздратовано смикнула плечем, стиснула губи й гаразд почала водити очима по деревах:

— Як думаєте, тут хтось помирав? — Не надто замислюючись, як звучить питання, запитала вона.

Георгин зробив обережний крок у бік Сіерри. А русалка насупилася:

— Магічний народ чи людина?

— Тварина. — Відмахнулася Ліара. — Не чую птахів чи білок. Але зараз осінь, — сама з собою вголос говорила вона.

— Думаю, що помирали. Хочеш прикликати щось ще?

— Я не знаю, як прикликати, — невпевнено промовила Ліара. — І ще, я не знаю, як тримати кількох одночасно. Не відчуваю, що собака прив'язана взагалі до мене. Вона просто розуміє мене, але я не витрачаю сил, щоб тримати її.

— Спробуй. — Коротко скомандувала Сіерра. — Навіть якщо не знаєш що робити, спробуй зробити щось.

— Почекай. — Георгин раптом підняв руку вгору й зупинив Ліару. — У мене є ідея, як прикликати духів. Потрібно потурбувати їхні могили.

— Неймовірно. — Процідила Сіерра, але не стала втручатися.

Ліара вагалася всього кілька мить. А потім кивнула:

— Давай. Що ти пропонуєш?

Вона все ще міркувала мірками звичайної людини без магії й уявила, що їм зараз доведеться дістати кирки й почати орати землю, розколювати каміння й коріння. Від цього в неї болісно затріпало у скроні — у весь ліс вони не перекопають. Навіть якщо дуже захочуть, не перекопають, бо над головою висіли невблаганний пісочний годинник.

Ліара втягнула в легені холодне осіннє повітря, а потім доторкнулася замерзлими пальцями гарячої скроні, намагаючись полегшити біль.

Георгин підняв одну руку вгору, і земля заворушилася.

— Що це? — Не змовляючись, запитали дівчата.

Їх хитало гірше, ніж на водній гладі. Усе тріщало, і земля йшла горбами. Суха частина вкривалася тріщинами, з яких з'являлося коріння рослин, серед яких місцями блищали брудні, майже розкладені кістки.

— Прийди. — Просто сказала Ліара, не надто розраховуючи на успіх.

По чолу Георгина скотилася крапля поту. Він надто напружувався, ледь не вириваючи багатовікові дерева з корінням.

По хребту Ліару пробіг морозець, схожий на крижані голки, що кололи її зсередини.

Сіерра підстрибнула й ухопилася за гілку, сподіваючись, що так вбережеться від тряски землі, але хитало там не слабше, ніж на землі. Тому вона просто смиренно висіла.

— А вона розумна, — на іншому кінці лісу, де була умовна фінішна смуга, стояла директорка, кутаючись у пальто і дивлячись на частину лісу, яку струшували магія землі і магія смерті. Чорна щільна хмара зібралася над верхівками дерев і розсипалася різними дрібними тваринами. Іноді можна було розгледіти обриси білки, пташки або зайця, які просто вистрибували вниз. — Не шкодуєш, що привів її?

На обличчі бога Ліама не було ні тіні посмішки:

— Не шкодую.

— Уроки тільки початок для неї. А після, можливо, великий фінал для нас.

— Бог дав дар. Бог і забере. Їй не вистачить часу дізнатися, як вбити Бога.

Директорка склала руки за спиною і мовчки дивилася, як чорна хмара духів мертвих тварин розсіювалася.

— Вона покликала армію тварин. Значить, зможе і з людьми. Якщо Морок не встигне прийняти інший вигляд і вона підкорить його — нам кінець. — Сухо промовила вона, повільно вимовляючи слова губами, нафарбованими багряною помадою.