Глава 47

— Він зі своїм другом-хлопцем. Любить свого друга-хлопця сьогодні більше, ніж своїх подруг-дівчат. — Мейсі закотила свої гарні блакитні очі й цмокнула язиком.

— А Георгин не заважає їм дружити? — Прикушуючи нижню губу, щоб не розсміятися, запитала Ліара.

— Заважає, звичайно. Тому вони часто сваряться, і наш друг-хлопець Дерек згадує, що має ще подруг-дівчат.

Вони замовкли всього на мить, щоб знову захихикати, взявши один одну за руки й утупившись у темряву.

Вранці Ліара встала першою й дуже швидко зібралася. Спочатку вона не хотіла будити Мейсі, але потім все ж таки обережно доторкнулася пальцем до її щоки.

— Ммм... — Не розплющуючи очей, застогнала подруга.

— Я збираюся поснідати до того, як за нашим столом буде стовпотворіння русалок.

— ... Угу... І сирен... — Пробурмотіла Мейсі.

— У мене сьогодні ранні заняття з професором Пінглем. Я не зможу принести тобі їжу. Сама сходиш? — Прошепотіла Ліара, все ще не вирішивши: будити її чи ні. — Чи зараз зі мною?

Мейсі зітхнула й перевернулася на інший бік, відмахуючись від пропозиції:

— Сама... — Ледь ворочаючи язиком, пробурчала у відповідь і знову заснула.

— Добре... — Не збираючись більше її чекати, Ліара вискочила з кімнати.

У таку рань у їдальні вже були студенти, які доїдали. З одного боку, їй було цікаво: вони вже встали чи навіть не лягали? Деякі виглядали бадьоро, а деяких, безперечно, змусили прийти ті, хто вже виглядав бадьоро.

Але спілкування й рух були сонними й млявими. Ніхто не поспішав.

Ліара сіла за звичний стіл і нарешті розглянула їжу. Вибрала гарну молочну кашу з великими червоними ягодами, що мала слабкий і ніжний солодко-горіховий аромат. Зачерпнула ложкою й завмерла. Їй згадався монстр, що повз у бік кухні й залишав по стелі червоний слід із крові студента-невдахи.

Ліара ковтнула й відсунула від себе тарілку.

Ще вночі вона клялася, що не буде більше їсти їжу, яку готували на кухні, але її шлунок незадоволено бурчав. Усі соки обурилися й ворочалися, змушуючи Ліару страждати й розриватися між бажанням поїсти й категоричною відмовою від їжі.

Поки вона мучилася в роздумах — їсти чи ні, — на лавку прямо поруч із нею важко плюхнувся Георгин. У нього під очима залягли глибокі темні синяки, а повіки спухли. Виглядав він так, наче всю ніч плакав, а не спав.

— Доброго ранку, — спробувала бадьоро сказати Ліара, але її голос був тихішим, живіт, що гнівно бурчав.

— Доброго. — Із напруженою посмішкою процідив Георгин, але знову, неспроможний тримати обличчя, зігнувся й схилився.

— Сьогодні на сніданок багато огидного. — Намагаючись підбадьорити саму себе й трохи розважити Георгина, вона стала говорити з ним, як із дитиною. — Липка біла каша з червоними ягодами. Липка помаранчева каша з купою великих шматків незрозуміло чого. Прозорий суп, у якому плавають дрібні яйця.

Георгин, який увесь цей час слухав її балачку неуважно, раптом здригнувся:

— Мене знудить, якщо ти зараз ще раз скажеш слово «яйця».

Ліара повернула голову й уважно подивилася на нього, знайшовши слабку точку, вона вирішила ще піддражнити:

— Значить, тобі липку помаранчеву кашу, щоб підняти настрій. А мені прозорий суп, у якому плавають дрібні яйця.

— Ліаро! — Він голосно крикнув її ім'я й підскочив на лавці.

Мляві студенти в залі раптом перестали бути такими млявими й із цікавістю втупилися на їхній дует.

Ліара оглянулася з вибачливим виразом обличчя. Звичайно, вибачаючись лише за істерику Георгина, стала скромно кивати всім підглядачам, що на них втупилися.

— Не хочеш яєць? Можеш поїсти суп, у якому плавають м'ясні реберця і якась маточка... — Вона з труднощами розбирала компоненти сніданку.

Георгин застогнав і майже сповз під стіл:

— Ти жахлива. Ти гірша за Еліаса. Ніколи з тобою за один стіл більше не сяду...

— Міг би й сьогодні не сідати. — Вона взяла в одну руку жовтуватий хрусткий крекер, а іншою, тримаючи ніж, поколупала щільну коричневу пасту з красивим зеленим відтінком. Обережно лизнула, пробуючи на смак. — Теж каша, — винесла сумний вердикт, але все ж таки захрустіла саморобним бутербродом з ароматом добре смажених бобових.

Георгин все ж таки поїв супу з м'ясом і «маточками», пояснивши, що це висушені незрілі бутони квітів, які зібрали до того, як вони розквітають — тому мають такий дивний вигляд.

Але це Ліару вже не надто хвилювало, закінчивши зі своєю їжею, вона помахала Георгину й поспішила на своє заняття.

— І що ж у нього трапилося? — Замислено промовила вона, згадуючи трагічно-мученицький вираз обличчя придворного ельфа за сніданком.