Глава 46

Поки вони ретельно мили руки, мазь повністю просочувала склеєні сторінки, і ті поступово відійшли одна від одної.

Коли дівчата повернулися до кімнати, то тут же з цікавістю стали розглядати блокнот.

— Погано видно через чорнильні плями, — Ліара зморщила ніс.

Той, хто писав усі ці записки, справді був роззявою. Прямо посередині сторінки розтеклася величезна жирна пляма липких олійних чорнил. Слова, які все ще були видимі, не складалися в логічні речення.

— Власник... Господиня... Весна й літо... — Мейсі теж насуплювала брови й бурмотіла. — Наче хтось навмисно зіпсував ці сторінки.

— Можна якось очистити? — Схвильовано запитала Ліара.

— Не впевнена... — Вона похитала головою й зітхнула безнадійно, перевертаючи сторінку. — Тут трохи краще...

Зверху був заголовок: «Дар води чи дар землі з даром життя — дають комбінацію Володаря Весняних Квітів...»

Далі знову брудна пляма, а під нею: «Дар води чи дар землі з даром смерті дають дар Володаря Ранньої Зими».

— Це безперечно особистий блокнот. — Замислено пробурмотіла Ліара. — Як така річ могла опинитися в загальнодоступній секції академічної бібліотеки? — Перегортаючи далі, запитала вона, не очікуючи відповіді.

— Почекай, — Мейсі поклала руку на руку Ліари й змусила її повернути на сторінку назад. — Це дари брата: вода, земля й життя... Письменник називає це даром володаря весняних квітів... Що б це значило?

Ліара знизала плечима. Характеристики були забруднені — неможливо було розібрати. Поскигливши, вони все ж таки перегорнули сторінку.

«Дар вітру чи дар вогню й дар життя — володар літніх гір. Дар вітру чи дар вогню й дар смерті — володар осіннього вітру».

Вії Мейсі задрижали. Тут характеристики були написані розбірливо. Не всі, але частина читалася.

«Залежно від характеру носія дарів, він може створювати особливе магічне плетіння, схоже на сітку, що вражає саме серце опонента на дуелі. Носій дару життя може зцілити або розірвати на шматки, необережно вливаючи свою енергію. Носій же дару смерті назавжди позбавить від страждань — зануривши у вічний сон або вбивши на місці, стискаючи магічну посудину серця опонента».

Ліара прочитала те саме, що й Мейсі.

— Сумнівні в мене дари, так? — Нервово хихикнула вона. — Нічого доброго. Вічний сон чи смерть... — Ліара намагалася заповнити паузу, що виникла між ними, але Мейсі так і не подивилася на неї.

Вирішивши, що для подруги такі новини — надто важкий тягар, Ліара витягла з її рук блокнот, закрила його й, побажавши доброї ночі, пішла до себе на ліжко.

Клацнувши пальцями з десяток разів, вона нарешті з роздратуванням погасила світло в кімнаті. Ліара втупилася в стелю, спостерігаючи боковим зором за силуетом Мейсі. Вона возилася на своєму ліжку, збираючись спати.

— Ти ж знаєш, що все залежить від тебе. Так? Тобі не обов'язково використовувати свої дари, щоб шкодити... — Тихо промовила Мейсі, нарешті лігши на ліжко.

— Я не збираюся шкодити. Буду вчитися й розбагатію... Немає потреби вступати в дуелі й убивати когось... — У тиші кімнати чулося лише їхнє тихе дихання. — Напевно, цей дар непоганий, коли ти ходиш красти мазь у цілительське крило.

Мейсі захихикала, прикриваючи рота рукою. Вона знала про дар некромантії Ліари й приймала її такою, як є. Але знати, що смерть — не просто дар, а найкращий супутник твоєї подруги, — було неприємно.

— А ти не хочеш...? — Вона не договорила.

— Хочу. — Наче читаючи її думки, швидко сказала Ліара. — І ти зможеш заспокоювати мій гнів.

Майже одночасно вони махнули руками, і їхні ліжка стали повільно притягуватися одне до одного.

— Це називається магія притягання. — Прошепотіла Мейсі, коли вони втупилися одна в одну на відстані кількох сантиметрів, і їхні подушки були так близько вперше.

— Правда? — Ліара повернулася на бік і вдивлялася в темряві на подругу. — Сьогодні я використовувала таку на роботі. Мені потрібно було дістати казанок із печі, але вогонь болісно вдарив по моїй магії, і не вийшло.

— Це нормально. Дар основної стихії завжди підкоряється простіше. Потрібен час і тренування. Я допоможу. — Пообіцяла Мейсі.

Ліара повільно заплющила очі, погоджуючись з її пропозицією.

— Ми ж навіть не впевнені, чи правда написана в цій книзі... — Пробурчала вона. — Може, я не настільки погана, — вона криво посміхнулася.

А Мейсі міцно взяла її за руку:

— Коли переїдеш на мінус перший, клич мене в гості. І я буду наставляти тебе на шлях добра.

— Коли... — Солодко позіхнула Ліара. — А де Дерек? — Раптом згадала вона.