Глава 43

Вуха ельфів — це особлива частина тіла. Вони надто чутливі. Будь-який необережний дотик може завдати болю чи навіть пошкодити їх. Мейсі пояснила це ретельно, тому Ліара вагалася:

— Невже ти можеш довірити мені зробити це? Не думаю, що це хороша ідея, — дуже швидко засумнівалася вона.

Але Мейсі взяла її за руку й, направляючи рухи, допомогла Ліарі доторкнутися до краєчка власного вуха:

— Я лише наполовину ельфійка. Але вбрала їхні закони з молоком матері. Ми дозволяємо доторкатися до нас тут лише тим, кому ми дуже... дуже довіряємо.

Вії Ліари задрижали. Шкіра Мейсі була оксамитовою й ніжною, неймовірно чутливою. Її вуха й щоки спалахнули від крихітного ненав'язливого дотику. І серце Ліари підскочило до горла, а потім із силою перевернулося, щоб упасти вниз.

— Я не очікувала, що вони так сильно відрізняються від звичайних... — Пробурмотіла вона. — Мої такі жорсткі, навіть не віриться, що буває інакше.

— Все через правильний догляд. Підемо до цілительського крила, — Мейсі прибрала свою руку, і Ліара теж перестала користуватися доброзичливістю — перестала її торкатися. — До того ж в мене закінчилася мазь для вух. Я попрошу в дерева-цілителя видати дві баночки, щоб навчити тебе добре доглядати за своїми, щоб шкіра була ідеальною.

— Я так навіть за обличчям не доглядаю, що вже казати про вуха... — Збентежена Ліара все ще не могла вгамувати дивний сердечний ритм у грудній клітці.

Вони з трудом піднялися на нульовий поверх. Після торкання вух вони стали такими сором'язливими, що навіть не наважилися взятися за руки, щоб спробувати полетіти. Тому знову здіймалися пішки й, ледь дійшовши до лавок, плюхнулися, як бабульки.

— Коли ж закінчиться це страждання? — Зітхнула Ліара. — Я зовсім не знаю, скільки зможу заробити в Домі металу. Кожного разу забуваю запитати, — скаржачись вголос Мейсі насварила сама себе Ліара.

— У Домі металу? — Мейсі замислено підняла голову й подивилася на стелю. — О, думаю... — Вона раптом встала зі своєї лавки й перемістилася ближче до Ліари, все ще не відриваючи погляду від стелі. — Не більше ніж сто золотих за ппів року..

Ліара простежила за її поглядом, побачила те, що було на стелі, й скрикнула.

— А-а-а-а! — Вона ззіскочила й смикнула Мейсі за руку. — Що це?! Що це?! Що це?!

— Чийсь невдалий експеримент з уроків зоомагії... — На подив, цього разу Мейсі не панікувала. На відміну від Ліари, її взагалі можна було назвати спокійною.

По стелі повзло щось напівпрозоре й бульбашкувате, з головою котика, але вісьмома парами червоних павучих оченят, яким відповідали вісім пар червоних павучих ніжок. І вся ця істота залишала за собою червоний пінний слід, який висихав на стелі брудними кривавими розводами.

— Пес Рангди! Пес Рангди! Який пес Рангди це зробив?! Заберіть! — Ліара втратила голову. Вона дивилася на цей кошмар — втілення всіх її страхів перед магами — і бачила кінець свого життя. — Воно виглядає так, наче щойно когось вбило своїми гидотними гострими клешнями!

— Заспокойся! Заспокойся! — Мейсі міцно обхопила її за талію й притягнула до себе. — Це всього лише невдалий екземпляр якогось сина троля... — Вона намагалася тримати себе, але поки монстр не відповз у бік кухні — звучала невпевнено.

Вони важко дихали, не в змозі відірвати поглядів від червоного сліду, який залишила за собою істота.

— Я більше не буду їсти в їдальні. — Пригнічуючи позив нудоти, підбила підсумок Ліара.

— Підемо... — Мейсі взяла її за руку та потягла за собою.

У коридорах, що вели у бік цілительського крила, Ліара опинилася вперше.

Мейсі з трудом запалила маленький вогник, що танцює трохи вище шкіри її пальців, клацаючи безліч разів.

— Магія вогню для мене одна з найскладніших. — Червоніючи, буркнула вона.

Але Ліара зовсім не збиралася її звинувачувати. Вона була надто поганою, щоб насміхатися над кимось, хто вже щось освоїв.

Вони пройшли повз сходи, що вели на другий поверх, і прошмигнули одразу за поворот.

Цей коридор був цікавий: тут ніхто не запалював плаваючі повітрям ліхтарі, тому було темно. Але на стінах були розвішані величезні картини з портретами великих цілителів. У світлі слабкого вогника Мейсі Ліара змогла розгледіти кілька імен і короткий список заслуг. Усі вони працювали в цілительському крилі.

— Коли Еліас випуститься — його портрет теж з'явиться серед цілителів академії. — Пояснила Мейсі. — Шкода, тільки що це старе крило, тому нікому немає діла, щоб привести його в порядок.

— Але це ж цілительське крило? — Здивовано прошепотіла Ліара, і луна покотилася коридором. Тут було так тихо, що не хотілося кричати й турбувати заснулих духів. — Тут хворі, має бути порядок.

— Це рішення директорки. Вона вважає, що в студентів має бути максимум мотивації, щоб не отримувати травми, поранення й не хворіти. Щоб ніхто не відмовлявся від уроків. Приміщення, в якому перебувати неприємно, завжди збиратиме погану енергію й відштовхуватиме від себе.

— Звучить дуже дивно.

— Угу... — Мейсі кивнула. — Але працює. У цілительському крилі дуже мало студентів. Вони забігають попросити якоїсь вузької допомоги. Ніхто не хоче залишатися тут надто довго. Окрім Еліаса, — вона фиркнула. — Він завжди був дивний.