Глава 40

Поглянувши на запотіле вікно, по якому котилася крапля води, що утворилася через перепад температур, повільно скотилася вниз і вбралася у вологу землю позаду дерева.

Ліара хлопнула блокнотом і, зіскочивши, зірвалася на біг.

Вона ніколи раніше не захоплювалася рослинами й малюванням. Але вже кілька днів заглядала в теплицю, наче тут було щось особливе.

Зупинившись перед поворотом, після якого Ліара вже не могла бачити дерево злагосливого лусоїда, вона обернулася й похитала головою:

— Ти не моя особлива рослина. Обери когось іншого.

Більше не зупиняючись, вона вибігла на вулицю й кинулася на пагорб, за яким ховалося село. Ліара так і не побачила, як лусоїд понуро опустив гілочки й втратив ще кілька гарних листочків, які закрутилися у танці серед вологого й теплого приміщення, де ніколи не гуляв холодний вітер.

Задихаючись, Ліара вбігла на ґанок багатого будинку й, якось підтрусивши вовняний плащ, постукала кісточками пальців по дверях.

З будинку вийшов батько Томаса, тримаючи в руках дві невеликі глибокі мисочки з блискучого золотого металу. Всередині плескалася рідина, яка теж здавалася золотою.

— Дім металу за головним будинком. Але ти не поспішай, Ліаро. — Він запам'ятав її ім'я. Серце Ліари підскочило до горла, і вона ледь не розплакалася через почуття, що охопили її. Емоцій було занадто багато: збентеження, хвилювання, вдячність. Вони просто змішувалися всередині неї й давили підступаючі сльози. — Випий. Надворі занадто холодно, напевно, замерзла, поки йшла.

Він простягнув миску з бульйоном. Ніжний і теплий, трохи солонуватий смак і суміш легких, зовсім не гострих спецій. Батько Томаса тримав її на порозі не тому, що не дозволяв увійти до будинку — збирався провести Ліару відразу до майстерні, але вона так жадібно пила, притулившись до миски, що він не наважився навіть поворухнутися.

— Голодна, нещасна дівчинка... Як мій син міг навіть думати про те, щоб відправити тебе на страту?.. — Пробурмотів він.

Ліара закінчила пити й стерла залишки бульйону з верхньої губи тильною стороною руки:

— Дякую. — На ситий шлунок плакати перехотілося. Вона простягнула йому порожню миску.

— Забирай із собою. Потім повернемо мамі. Ми й так спізнюємося на зустріч із клієнтом. — Він підморгнув, одним ковтком випив свою порцію бульйону й повів Ліару за великий будинок до меншого.

Усередині панувала атмосфера справжньої майстерні: тут була й глина, і готова кераміка, і метал, і дорогоцінне каміння, і дерево, і фарби... Та чого тут тільки не було.

Навіть самотня чоловіча витягнута постать у довгому плащі з капюшоном тут була. Гість ховав своє обличчя, виглядали лише відблиски червоних очей. Вампір — у голові Ліари промайнула коротка думка.

— Ваш сервіз готовий. — Ввічливо привітавшись, батько Томаса одразу перейшов до справи.

Клацнувши пальцями, він змусив двері шафи, яка була за спиною вампіра, відчинитися. І звідти вилетів красивий чорний сервіз із різного матеріалу: від пофарбованої глини до чорного гранованого кришталю. Але кожен елемент посуду мав спільну особливість — червону кайму.

Ліара ледь не фиркнула: дуже примітивно для вампіра. Все замовив у традиційних тонах.

— Все так, пане? — Ввічливо посміхаючись, перепитав батько Томаса.

Вампір простягнув тонку руку з довгими пальцями, яку ховав за чорною шкіряною рукавичкою, до високого кубка з кришталю, підняв у повітря й повертів на світлі:

— Точно тут є об'єм для п'ятисот порцій крапель?

Господар на мить затих, але потім кивком підтвердив:

— Половина від звичайного кубка, розрахованого на тисячу крапель.

— Добре. — Прошипів він із-за випираючих гострих іклів, що заважали прикусу. — Це буде важливо для ритуалу...

Коли гість покинув Дім металу — Ліара проводила його здивованим поглядом:

— Ви працюєте з послідовниками богині Рангди?

Батько Томаса став розпалювати піч і усміхнувся з її наївного питання:

— Ми працюємо з платоспроможними клієнтами. А вже куди вони збираються застосувати зачарований посуд — не наша справа.

— Що значить зачарований? — Стиснувши кулаки, впиваючись нігтями у власні долоні, запитала Ліара.

Її не турбувала безпринципність бізнесу. Тепер вона знову боялася до чогось тут доторкнутися, аби не отримати хворобу.

— Я покажу тобі зараз. Підходь ближче. Допоможеш вилити ручку для глечика зі сплаву срібла й золота. — М'яко покликав він.